Нагадаємо місце Письма, що з нього ми починали наше дослідження: «Пишу вам, діти, бо гріхи вам прощені раді імені Його, Пишу вам, батьки, бо ви пізнали сущого від початку... Я написав вам, діти (отроки – синод.), бо ви пізнали Отця. Я написав вам, батьки, бо ви пізнали Безначального. Я написав вам, юнаки, бо ви сильні, і Слово Боже  перебуває у вас, і ви перемогли лукавого» (1Ін.2:12­-14). Отже: діти, отроки, юнаки, батьки. Перед тим як перейти до підрозділу «Діти» ми, для повноти дослідження, розглянули підрозділ «Духовні немовлята» (1Кор.3:1), що природно сполучається з посланням ап. Іоанна.

Діти

І ось дитя вже ходить, говорить, саме може поїсти, одягнутися, починає розуміти мову дорослих. Що характерно для цього періоду людського життя? Весь дитячий світ дитини, якщо вона виховується в сім'ї, обмежується батьками. Батьки можуть задовольнити всі без винятку потреби малюка, і всі його духовні запити. З рук тата і мами син та дочка отримують їжу, одяг і т.д. Дитина ще не може самостійно приймати життєво важливих рішень. Їсть вона чи грається, чи спілкується з іншими дітьми, – скрізь над нею пильне око старших, всюди її «водять за ручку».

Дитина дуже мало розуміє, що роблять дорослі,  чому з нею чинять так чи інакше, просять зробити те чи інше. Складний світ дорослих для неї повністю закритий. Дорослим, якщо вони намагаються щось пояснити, доводиться перекладати свої пояснення на «дитячу мову», спрощуючи складні поняття до рівня дитячого мислення. Саме тому дорослим так хочеться, щоб дитина була слухняний.

Батьки несуть повну відповідальність за вчинки дітей перед зовнішнім оточенням.

Любов між дітьми і батьками в цьому віці дуже ніжна, не має ніяких упереджень, безкорислива, вона нічим серйозно не затьмарена, як це буває пізніше, коли діти починають «показувати свій характер»,

Подібні стосунки складаються і в дітей Божих з їхнім Небесним Отцем. У цьому віці Господь нам дуже багато прощає, беручи до уваги нашу незрілість; ми іноді навіть зловживаємо Його поблажливістю, як це трапляється і з дітьми по плоті, але Він усе покриває любов'ю. Коли ми хворі чи трапляється біда, ми молимося: «Господи, захисти!» І Він захищає. Сила Його найчастіше є невидимою й нечутною для нас. Десь там, нагорі, відбувається незрозуміла для нас боротьба, і ось уже відчуваємо: стало легше.

У цих стосунках ми пізнаємо милосердя Боже, Він все частіше починає являти нам Свою любов. Віруючі, які у повноті пройшли цей етап, можуть навести безліч прикладів того, як Господь піклується за Своїх малих дітей, часто випереджаючи їхні бажання й потреби, немов та мати, підкладаючи на тарілку найсмачніші шматочки їжі, як батько, підтримуючи, щоб дитя не послизнулося, не впало.

Багато разів Він пояснює одне й те саме, терпляче чекаючи, коли ми зрозуміємо Його настанови, коли навчимося робити те чи інше так, як це належить духовним.

До дітей цього віку рідко застосовуються суворі покарання.

Так буде не завжди. Згодом стосунки перемістяться в область більшої діловитості, стануть строгіші. За непослух та помилки доведеться відповідати. Треба буде набагато більше працювати, час ігор та розваг мине назавжди, відповідальність перед Богом буде все більше зростати. І тоді спогади дитинства висвітлюватимуть наше ділове і напружене буття м'яким лагідним світлом. Ось чому дуже важливо пройти цей етап духовного дитинства у всій його повноті, досягти максимальної глибини стосунків із Богом Отцем.

Повноцінне, багате дитинство, як у світі, так і в духовній сфері, є міцною основою для подальшого зростання, для усього дорослого життя.

Наше порівняння дітей плоті з дітьми духа – досить приблизне, звичайно. Найбільше його невідповідність полягає в тому, що розвиток дітей по плоті починається, що називається, з нуля, і проходить неусвідомлено у відповідності до програми, закладеної в кожну живу істоту її Творцем. Діти ж духа, як правило, мають досить розвинену свідомість душі, мають багатий так званий життєвий досвід, освіту тощо. Ці речі часто стають перешкодою на шляху духовного розвитку.

Якщо діти плоті ніяк не можуть вплинути на свій фізичний зріст, то діти духа – навпаки. Якщо здорові діти плоті ростуть невпинно і при нормальних умовах обов'язково досягають необхідної зрілості, то зростання дітей духа часто сповільнюється, а іноді й узагалі припиняється на певному етапі. Уповільнення це часто є наслідком спротиву старої людини.  «Істина в Ісусі, – щоб ви відкинули попередній спосіб життя старої людини, яка зітліває у звабливих пожадливостях, а обновилися духом розуму вашого та зодягнулися в нову людину, створену за подобою Божою» (Еф.4:22,23).

Триває вперта боротьба, але вже не між колишніми гріхами та міцніючим бажанням праведності, а між старою людиною і людиною новою, народженою від Духа. Інколи перемагає стара, і тут багато що залежить від самого християнина, від його прагнення до зростання.

Мале дитя, якщо воно чогось не може, то кидає іграшки і починає плакати, закликаючи на допомогу дорослих. Юний же християнин, якщо щось не виходить, чи Бог дещо зволікає з допомогою, спостерігаючи за поведінкою Своєї дитини, тут же активізує всі резерви своєї душі  аби вийти зі складного становища. Для Ісуса не залишається місця. Йому не дають можливості показати Свою любов і силу, Своє бажання допомогти дитині хоч трохи підрости в цьому випробуванні. «Істинно кажу вам: якщо не навернетесь, і не станете як діти, не ввійдете в Царство Небесне» (Мт.18:3).

Впокоритися як дитя, в числі інших важливих речей, означає повністю довірити свою долю Ісусові Христу. Як дитина. Якщо щось не виходить або якісь неприємності, вона не хапає слухавку, щоб покликати на допомогу друзів або знайомих, не бігає шукаючи, де б позичити грошей, не залучає впливових покровителів, не намагається пробитися на прийом до медичних світил, – це їй не під силу, вона зі слізьми кидається до батьків, несучи в сердечку безмежну віру в те, що тато й мама можуть все.

Про Ісусі, Господа нашого, коли Він був у цьому віці, є один чудовий вірш у Єв. від Луки 2:40. «Дитя зростало та зміцнювалося духом, сповнюючись мудрістю, і благодать Божа була на Нім».

Отроки

«Я написав вам, діти (отроки – синод.), бо ви пізнали Отця». В деяких перекладах слово «отроки» не вживається, але оскільки цей вік виділено за змістом і він має свої яскраві особливості, ми вважаємо, що вживання цього терміну є доречним.

Отже, «ви пізнали Отця». Слова «знати» й «пізнати» досить суттєво відрізняються за змістом. Пізнати – це не просто отримати необхідну інформацію про щось. Тлумачний словник дає таке визначення цього слова: «Випробувати, пережити». Першою жертвою ледве помітної, на перший погляд, відмінності стала Єва. Дерево, що росло посеред раю, називалося деревом пізнання добра й зла (Бут.2:9). «З  дерева ж пізнання добра й зла не їстимеш…» (Бут.2:17). Сатана, бажаючи спокусити молоду жінку, зробив тонку підміну понять. Він сказав Єві: «Бо знає Бог, що коли скуштуєте його, то відкриються у вас очі, і ви станете як Бог, що знає добро й зло. Тож побачила жінка, що дерево було добре… щоб усе знати, і взяла з нього плід та й скуштувала» (Бут.3:5,6). Наївна Єва не помітила підміни, абсолютно справедливо вважаючи, що в придбанні знань немає нічого поганого. Вона скуштувала плід і, можливо, здивувалася, що ніякої особливої інформації в її милу голівку не надійшло і живіт не заболів. То ж  понесла прекрасні фрукти своєму коханому. Пізнання ж добра і зла прийшло значно пізніше через біди й страждання, втрати і невдачі цілого життя.

Всю складність і глибину цього поняття, повний зміст його розкриває ап. Петро.  «Його Божественна сила дала нам все необхідне для життя й побожності через пізнання Того, Хто покликав нас славою і добротою…» (2Пет.1:3-8). Далі апостол подає ланцюжок необхідних якостей для невпинного духовного зростання: чеснота, розсудливість,  стриманість, терпіння, благочестя тощо, й підсумовує: «Якщо це у вас є і примножується, то ви не залишитесь без успіху й плоду в пізнанні Господа нашого Ісуса Христа».

Чудовим прикладом для нас є отроцтво Ісуса. «Коли Йому було дванадцять років,  вони (батьки Його)  прийшли в Єрусалим за звичаєм на свято». Коли ж, після закінчення днів свята, поверталися, залишився Отрок Ісус в Єрусалимі; і не помітили того Йосип та мати Його. Через три дні після великих хвилювань та пошуків знайшли Його у храмі, де Він сидів серед учителів. На докір батьків Він відповів: «Навіщо ж було вам шукати Мене? Чи ж ви не знали, що Мені потрібно бути в тому, що  належить Моєму Отцеві?» (Лук.2:41,50).

Вже до дванадцятирічного віку Ісус, очевидно, отримав перше сильне одкровення, з якого дізнався, Хто Його справжній Батько і де Йому належить бути далі. У синагозі існує давня традиція, чимось схожа на посвяту в «свідомий вік», коли єврейські хлопчики, які досягли тринадцяти років (отроки), беруть участь у церемонії Бар-Міцва і з цього моменту самі починають нести відповідальність перед Богом за свої вчинки.

У цьому духовному віці закінчується «домашнє навчання» через духовних «батьків», і духовний кругозір «отрока» настільки розширюється, що він у змозі здобувати потрібні йому знання, користуючись всім, що є в цілій Церкві Христовій. Умовно така «конфірмація» може означати перехід від легкої, «дитячої» духовної їжі до значно твердішої (Евр.5:12). Отрок вже не ковтає все, що підносить йому в ложечці або кладе на тарілку лідер домашньої групи, отримувану інформацію він аналізує, порівнюючи зі своїми наявними знаннями та  й зі Словом Божим. У нього з'являється багато запитань, що на них він наполегливо шукає відповіді у проповідях не лише своїх служителів, а й у інших учителів Церкви, у духовній літературі.

«Отроків» підстерігає чимало небезпек. Наслухавшись різних віровчень, вони часто потрапляють під вплив модних нововіяній, а то і лжевчень; зіставляючи служіння в різних церквах, вони нерідко приходять до сумного висновку, що їхня рідна помісна церква далеко не найкраща, як їм здавалося раніше. Тут-то і виникають кризи в духовному житті, розчарування, депресії, нерідко ці щирі віруючі починають шукати собі «кращу» церкву, але мандри по громадах нерідко призводять до ще більших розчарувань.

На початку Свого отроцтва Ісус долучається до справ храму, Він починає серйозне навчання під керівництвом вчителів, в певній мірі звільняється від духовної опіки батьків, приймає самостійні «дорослі» рішення, хоча і залишається слухняним по відношенню до старших у різних життєвих справах.

Зовні «отроки» відрізняються великою допитливістю, енергійністю, бажанням церковної діяльності. Досить грамотні й активні, вони часто привертають увагу пасторів і з радістю приймають запропоновані їм помітні місця в служінні. Відзначимо, що Ісус, здивувавши рабинів своїми знаннями і самостійністю суджень, все ж не залишився при храмі, а повернувся додому. Незважаючи на те, що мав уже досить чітке уявлення про рівень духовності своїх батьків, повернувся і був слухняний. Ще довгий час Він залишався у глибокій тіні, продовжуючи, очевидно, стругати дошки разом з Йосипом, і нічим не виділяючись серед своїх земляків.

До кінця свого отроцтва віруючі починають користуватися певним авторитетом у своєму християнському оточенні, вже помітним є формування в них духовного плоду терпимості, готовності надати допомогу нужденному, твердості у вірі, привітності,  незлостивості й т.д., а також починають  з’являтися в них деякі навички в застосуванні обдаровань.

Якщо в дитинстві любов до батьків у дітей проявляється на інстинктивному рівні, то в підлітковому віці вона приймає цілком усвідомлений характер. Заповідь «Люби Господа Бога твого всім серцем твоїм і всією душею твоєю і всім розумом твоїм» (Мт.22:37) відкривається людині й вона починає свідомо прагнути до божественної любові, не тільки знаючи про неї, але й розуміючи її величезне значення для духовного життя.

У підлітковому віці в характері християнина зароджуються якості властиві юності. Ці риси поступово міцніють і набираються сили. Вони вже в дитинстві досить виразні, а в юності тільки затверджуються остаточно і набувають здатності до серйозного практичного застосування.

Юнаки

«Я написав вам, юнаки, бо ви сильні, і Слово Боже  перебуває у вас, і ви перемогли лукавого» (1Ін.2:14).  Юнацький вік це такий відрізок нашого життя, з якого ми переходимо в зрілість. Зрілий юнак – це вже молодий мужчина, він повністю готовий до того, щоб стати продовжувачем роду, взяти на себе батьківські обов'язки. Отже, досягнувши всіх якостей, які необхідні юнакам (все це стосується й жіночої статі), ми автоматично вступаємо у вік батьків.

Варто відзначити, що внутрішня перебудова не відбувається сама по собі, а вимагає великої праці над своєю внутрішньою людиною. Труд цей нелегкий ще й тому, що результати його не дуже наочні. Цей стан нагадує студентське навчання, коли праця здійснюється чимала, але практичних результатів до часу не видно, вони з'являться тільки тоді, коли студент отримає диплом і піде на виробництво. Важко буває місяць за місяцем молитися, перебуваючи в постах і не бачачи в суті своїй особливих духовних зрушень.

Які ж якості має придбати віруючий, щоб підійти до порогу духовної зрілості? Апостол Іоанн називає їх три:

1.Сила.
2. Перебування в нас Слова Божого.
3. Перемога над лукавим.

Сила

Ми всі розуміємо: в наведеному вище місці Письма  йдеться не про фізичну силу або навіть потужність інтелекту, йдеться про силу духовну. Отже, чим є ця сила, як її отримати, скільки її потрібно, щоб відчути себе таким, що досяг юнацького віку? Спробуємо відповісти на ці запитання, вивчаючи діяльність Господа нашого Ісуса Христа і святих апостолів. Попереджаючи можливі заперечення щодо правомірності зіставлення Сина Божого і нас, слабких людей, хочу навести бодай одне місце Письма. «Бо ви на це і  покликані; тому що й Христос постраждав за нас, залишивши нам приклад, щоб ми йшли по слідах Його» (1Петр.2:21).

Отже, бачимо, що воля Божа полягає в тому, щоб кожен із нас, тут на землі, досяг духовної зрілості Ісуса Христа. Це істина, незважаючи на те, як би важко вона нами не сприймалася. Життя і діяльність Сина Божого не є для нас якимось недосяжним ідеалом, то є вагомий приклад для практичного наслідування кожним братом чи сестрою, котрі прагнуть до духовної досконалості.

Загальноприйнятим є твердження про те, що силу духа віруючий приймає під час хрещення Духом Святим. Дійсно, в Діяннях апостолів 1:8 читаємо: «Та ви приймете силу, як Дух Святий злине на вас…». Здавалося б, усе зрозуміло. Перше хрещення Духом Святим відбулося в день П'ятидесятниці. Але давайте повернемося до тих часів, коли Ісус ще ходив по цій землі, сповіщаючи про наближення Царства Небесного. Читаємо Луки 9:1. «Скликавши дванадцятьох, Ісус дав їм силу і владу над усіма демонами і зціляти від недугів».  Тут однозначно сказано про те, що учні Ісуса отримували силу від Господа задовго до хрещення Духом Святим.

Про що це свідчить? Бог і раніше  посилав на працю небагатьох обраних, даючи їм силу. Особливо яскраво це проявлялося в діяльності старозавітних пророків. Бог давав їм силу задовго до приходу Христа. В День П'ятидесятниці учнів було охрещено Духом Святим, і вони прийняли силу для майбутнього звершення великих діл у світі. Помимо цього, акт сходження Духа Святого на людей став знаменням, що сповістило людству про початок нової епохи на землі. Не випадково це сталося в той момент, коли в Єрусалимі зібралися посланці «зі всякого народу під небом», і кожен в той день почув цю новину оголошену рідною, зрозумілою говіркою. Деян.2:5

Іноді доводиться чути, що Іоанн Хреститель був останнім старозавітним пророком. Це дійсно так, хоча апостоли до розп'яття Ісуса теж ішли шляхом старозавітних «прозорливців». Вони мало чим відрізнялися від «пророчих синів», яких мали при собі Ілля, Єлисей та інші. Апостолами ж вони стали, коли з початком нової епохи змінилися обов'язки Божих посланці. Основним завданням вибраних Божих стало тепер не викриття царів чи попередження про неминучу кару в разі непослуху усього Ізраїлю, а заклик до покаяння й поширення доброї звістки про Христа спочатку в Ізраїлі, а потім і в цілому світі.

 Сила юнаків

 Нагадаємо, чим позначається юнацький вік: «Я написав вам, юнаки, бо ви сильні, і Слово Боже  перебуває у вас, і ви перемогли лукавого» (1Ін.2:12­-14). Юність то є такий відтинок нашого життя, після завершення якого ми переходимо у зрілість. Юнак – це вже молодий мужчина, він повністю готовий до того, щоб стати продовжувачем роду, взяти на себе батьківські обов'язки. Ап. Іоанн називає найважливіші якості характеру віруючого, що дозволяють йому підійти до порогу духовної зрілості. 1.Сила. 2. Перебування у віруючому Слова Божого. 3. Перемога над лукавим. У зв'язку з цим досить важливим є питання про положення Духа Святого по відношенню до людини.

Дух Святий і людина

Святе Письмо говорить нам про три положення Духа Святого щодо людини. Дух Святий може бути «З» людиною, Він може бути «В» людині і Він може бути «НА» людині.

Перед розп'яттям Ісус сказав Своїм учням: «І Я вблагаю Отця, і Він дасть вам іншого Утішителя, щоб перебував з вами повік, Духа істини... Якого світ не може прийняти… а ви ж знаєте Його, бо Він перебуває з вами, і буде у вас» (Ін.14:16,17). Бачимо, що протягом усього учнівства цих людей Дух Святий перебував «з ними». Коли ж збулося пророцтво Господа про те, що Дух буде «в них»? Після Його воскресіння. «Він дунув і каже їм: «Прийміть Духа Святого» (Іоан.20:22). Очевидно, що досі вони Його в собі ще не мали, а отримали лише тепер.  Відтоді Дух Святий став перебувати вже в них.

Незабаром після цього було таке розпорядження учням від Господа: «Не відлучайтеся з Єрусалиму, а чекайте  обітниці Отця... Бо Іоанн хрестив водою, а ви через декілька днів будете охрещені Духом Святим»... І ви «приймете силу, як Дух Святий злине на вас»… (Дії.1:4,8).  Ісус тут каже: «на вас». У день П'ятидесятниці саме так і сталося: «І з'явилися їм розділені язики і, наче вогненні, і осіли по одному на кожному з них. Усі ж вони сповнились Духом Святим…» (Дії.2:3,4). Як бачимо, Дух зійшов «на них», як і передбачав Ісус.

Гадаю, тепер варто нам повернутися до того часу, коли Господь вперше послав Своїх учнів на проповідь Царства Небесного. Як ми вже знаємо, Духа Святого не була тоді ні на них, ні в них. Отже Він був з ними (Ін.14:17). Таким чином, нам нічого не лишається, як зробити наступний висновок: на початку служіння учнів зцілення та вигнання бісів здійснювалося Духом Святим, Який перебував якби поблизу людей, поза межами їхніх тіл, так що учні у тих дивах безпосередньо брали не надто велику участь.

Навіщо ж Ісус посилав цих ще духовно слабеньких людей у досить небезпечні подорожі: «Ідіть! Ось Я посилаю вас як ягнят серед вовків» (Лук.10:3)? Немає сумніву, що  Він з перших кроків привчав майбутніх апостолів до серйозної практичної діяльності, застерігаючи від небезпечного накопичення великих теоретичних знать без їхнього використання у служінні.  Вже перші євангелізаційні подорожі стали для учнів яскравим віддзеркаленням їхньої майбутньої діяльності у світі з  усіма його численними небезпеками й труднощами і, звичайно ж, із надійним захистом завжди присутнього поряд Духа Святого.  

Битва в пустелі

Коли отримав силу Сам Ісус? Водне хрещення Він прийняв у Йордані. Тут же Його було охрещено Духом Святим, Який зійшов на Нього у вигляді голуба (Мт.3:16). Надзвичайно важливим для духовного зростання стало Його перебування в пустелі. Досить упевнено можна сказати, що саме тут великим іспитом завершився Його  духовний юнацький вік. Дійсно, давайте прикладемо до подій у пустелі мірку, що пропонує  нам ап. Іоанн.

 Сила. Хто практикував повний піст, той добре знає, як важко більшості з нас хоча б на декілька днів відмовитися від їжі. Ісусові ж ніхто не створював готельних умов у пустелі серед голого каміння, не забезпечував охороною. Певно це не була зимова пора, а якщо літня, то влітку  вдень спека в тих краях і нині буває нерідко просто нестерпна. Де він спав? Як захищався від навколишньої живності? Пустеля в тих місцях не є абсолютно мертва, там повно різної дичини, – хижих звірів, отруйних гадюк та комах, що голодні постійно нишпорять у пошуках хоч якої-небудь поживи. В цих жахливих умовах, у цій боротьбі отримана Ним при хрещенні Духом Святим внутрішня сила міцніла, зростала й досягла своєї належної величини для того, аби рухатися далі.

На скрижалях серця. Ап. Павло пише до коринтян: «Ви показуєте собою, що ви є лист Христів… написаний не чорнилом, а Духом Бога живого, не на скрижалях камінних, а на  тілесних скрижалях серця» (2Кор.3:3). Певний час утримуючи себе у рамках заповідей, віруючі з часом досягають такого стану, що життя по заповідях стає для них цілком природним, їх, цих заповідей, вони вже просто не помічають. «На таких немає Закону» (Гал.5:23). З цим завданням Ісус також справився блискуче. Відповідаючи на підступні пропозиції сатани, Він не вжив жодного слова, що не було б узято з Письма: написано, написано, написано. Лише коли вичерпався час, відведений Йому Отцем на випробування, Він відігнав нечистого: «Геть від Мене, сатано!» (Мт.4:10)

Перемога над дияволом. Завдання остаточно покінчити з лукавим не входить в обов’язок людини. Тоді де наше поле битви, й де очікує на нас перемога? В собі. Отже, наше завдання: зробити нашу внутрішню духовну фортецю неприступною для нечистого, навчитися відбивати всі його атаки. Як дізнатися, наскільки ми сильні, як глибоко увійшло Слово Боже у наше єство? Є лише один спосіб відповісти на це запитання: піти в «пустелю», інакше кажучи, прийняти необхідні випробування і вступити у боротьбу з ворогом душ людських. Як це зробив Ісус.

Перебуваючи в пустелі, Господь  показав нам неперевершений приклад володіння духовною зброєю. Він гідно й спокійно став проти каверз лукавого, і той змушений був відступити. А Господь рушив далі. Про подолання Ним наступної дуже значущої висоти сповіщає нам єв. Лука (4:14): «А Ісус повернувся в силі Духа в Галілею»

Сам Спаситель під час Своєї першої проповіді у синагозі пояснює, у яких стосунках з Духом Святим Він тепер перебуває: «Дух Господній на Мені» (Лук.4:18).

Таким чином, Господь для прикладу нам («…аби виконати всю правду». (Мт.3:15) пройшов усі стадії отримання Духа Святого і, зрештою, прийняв потужні дари. Лише після цього розпочалося Його тріумфальне служіння на землі.

День п'ятидесятниці

І ось здійснилося. «І несподівано зчинився шум із неба, ніби буря раптова зірвалася, і наповнив весь дім, де вони знаходилися. І з'явилися їм розділені язики, наче вогненні, і осіли по одному на кожному з них. Всі ж вони сповнились Духом Святим і почали говорити іншими мовами» (Дії.2:2-4). Як бачимо, в день П’ятидесятниці одночасно сталися чотири надзвичайно важливі події: 1.Дух Святий зійшов на учнів; 2. Відбулося хрещення Духом Святим; 3.Учні прийняли силу; 4. Присутні на святі отримали дар говоріння іншими мовами.

Всі ці надзвичайно важливі явища присутні і в нашому християнському житті, хоча кожне з них інколи може проявляти себе й окремо, незалежно від інших.  Наприклад, переважна більшість християн віри євангельської хрещена Духом Святим, але тих, хто отримує силу здатну зцілювати хворих, виганяти демонів тощо, не так вже й багато серед них. 

Сходження  Духа на людину знаменує посвячення віруючого на певну діяльність, що й забезпечується необхідною силою. Прообразом цих явищ є помазання старозавітних царів та пророків. Вагоме підтвердження знаходимо і в діяльності нашого Господа. Починаючи Своє служіння у світі, Ісус відразу ж відкриває сенс Своєї місії: «Дух Господній на Мені, бо Він помазав Мене звіщати  Добру Новину убогим і послав Мене зціляти розбитих серцем, проповідувати полоненим визволення, сліпим прозріння і відпустити пригноблених на волю, проповідувати літо Господнє сприятливе» (Лук.4:18).

Після П’ятидесятниці в житті учнів відбуваються величезні зміни. Апостоли піддаються серйозним випробуванням. Зробивши перше чудо (Дії.3:3), Петро та Іоан опиняються у в'язниці. Особливо вражає поведінка Петра. Це вже не той боязкий молодик, який ховався за спинами людей, намагаючись не потрапити на очі сторожі, коли Вчителя вже арештували, це впевнений і сміливий воїн Ісуса Христа. Ні тіні будь-якого хитання або невпевненості немає в словах Петра, коли він постає перед старійшинами. Апостол не тільки не зрікається своєї причетності до християнського руху, до діяльності великого Вчителя, як це траплялося раніше, але впевнено, з великою силою кидає звинувачення в обличчя своїм гонителям (Дії.4:10-13).

Тепер апостолів ніщо не лякає. Сміливість їхня гідна захоплення. «Ми не можемо не говорити про те, що бачили і чули» (Дії.4:20). Ми не можемо! Це дуже важлива заява. Отримавши силу через помазання, вони беззастережно віддали своє життя Христу.  Шляху назад немає. Дух Святий повністю володіє ними. Починаючи здійснення своєї великої місії, вони кидають відкритий виклик владі. Це готовність учнів Христа беззастережно іти на смерть в ім’я Учителя. Зусилля влади зупинити євангельський рух терплять повний провал.

Після цих випробувань сила духа в апостолів значно зростає. Вони стають ще відважніші: «…говорили Слово Боже з сміливістю» (Дії.4:31). Набувають сили дари Духа. Дар уздоровлення у Петра стає настільки потужним, що люди зцілюються навіть від його тіні. «Руками ж апостолів творилося багато знамен і чудес у народі» (Дії.5:12).

Апостол Павло

В умовах найбільш наближених до наших здійснював своє служіння ап. Павло. Він був першим духовним подвижником з покоління, яке особисто не спілкувалося з Христом під час Його перебування на землі, не відчуло на собі силу Його особистості. Більше того, Савл-Павло був гонителем християн. По дорозі в Дамаск відбулося його дивовижне навернення.

Що було далі з Павлом? Отримавши певну силу, він деякий час проповідує в Дамаску (Дії.9:20). Цілком імовірно, що після нетривалого перебування в столиці Сирії, Савла, подібно до Ісуса Христа, було поведено Духом у якесь безлюдне місце для випробувань: «Я не став радитися ні з тілом і кров'ю, і не пішов в Єрусалим до тих, що стали апостолами раніше мене, а пішов в Аравію, а потім повернувся в Дамаск. Потім, через три роки, я пішов в Єрусалим» (Гал.1:16-18).

Що означають слова «не став радитися ні з тілом і кров'ю»? Першим душевним пориванням новопосвяченого апостола було, можливо, бажання йти туди, де в цей час зібралися «старші» апостоли, отримати їх визнання, розділивши в такий спосіб ту славу, що її вони вже мали. І почати працю в найбільш почесному місці, в духовній і мирської столиці Ізраїлю. Це було б бажання марнославного розуму та плоті.

Але в серці апостола звучав Голос, який кликав в інше місце, де не було ні слави, ні почесної духовної праці,  не виключено навіть, більш-менш придатних умов для існування. Цей Голос, можливо, сказав Павлу те ж саме, що свого часу було сказано нашому Спасителю.

Не будемо забувати, що в той час ще не існувало Євангелія, не мав Павло на землі жодного вчителя у Христі, на відміну від інших апостолів. Всьому його було навчено безпосередньо Духом Святим через одкровення, які сам називає надзвичайними (1Кор.12:7). Така близькість, як показує наша християнська практика, не з’являється відразу, вона зростає в міру того, як Господь формує Свою «посудину». Ми бачимо, що після повернення в Дамаск сила апостола помітно зросла. Вона зростає протягом всього його складного і небезпечного служіння серед поган: «Я значно більше був у трудах, безмірно в ранах, більше у темницях і багато разів при смерті» (2 Кор.11:23).

Ісус сказав звертаючись до учнів: «Та ви приймете силу, як Дух Святий злине на вас» (Дії.1:8).  Як показує аналіз діянь великих мужів Божих та й Самого Ісуса, прийнята сила не починає потужно діяти відразу. Після великого помазання починається «пустеля». Сила Божа примножується у віруючій людині в процесі її успішного проходження через спокуси та загартовування в різних випробуваннях. Перша згадка про дари Духа Святого, що з'явилися у Павла через досить тривалий час після навернення, знаходимо в Діях14:8 і 16:16  (зцілення кульгавого та вигнання бісів).

«Накінець, брати мої, зміцнюйтеся в Господі і в могутності сили Його» (Еф.6:10). Отримавши цю надзвичайно важливу заповідь від Бога, ап. Павло старанно й самовіддано виконував її все життя й передав нам.

Цар Давид

Близькою до апостолів та й до Самого Христа є постать царя Давида. Чи помітили ви, друзі, що Давида помазували на царство тричі? Який у цьому сенс? Вперше це здійснив пророк Самуїл, ще коли Єссеїв син пас вівці свого батька (1Цар.16:13). Удруге –  після смерті Саула: «І прийшли мужі Юди й помазали там Давида царем над домом Юди» (2Сам.2:4). Втретє – у Хевроні, де старійшини помазали його царем над усією країною – Ізраїлем та Юдеєю (2Сам.5:3).

Дуже важливо для молодого християнина віднайти своє покликання у Христі, набути свого роду духовну  спеціалізацію. Ап. Павло пише про це: «Ми маємо різні дари згідно з даною нам благодаттю: коли пророцтво, то в міру віри; коли служіння – не хай служить; коли учитель – нехай навчає; коли утішитель – утішай; хто роздає, роздавай у простоті; начальник, начальствуй зі старанністю; хто милосердствує, милосердствуй з радістю» (Рим.12:6-8). Наведені апостолом сім служінь, як показує практика, звичайно ж не є остаточним переліком можливої діяльності християнина у лоні церкви, їх значно більше, й вони виявляються у тих, хто бажає їх виявляти.

Зрозуміло, що такий вибір здійснюється за безпосередньої участі Духа Святого, і коли спрямування знайдено, то в процесі труда, проходячи необхідні ступені зростання,  отримуємо як би друге і третє помазання. Власне, нічого незвичного у цьому процесі немає, ми постійно спостерігаємо його у своїх церквах, хоча й не наголошуємо на своєму виборі як на помазанні, але напевно відчуваємо його по тому, як міцніє наша майстерність  ув обраному служінні.

До свого помазання на царство Давид уже мав чималу силу від Господа (1Сам.17:34), як ми назвали її, внутрішню силу, що забезпечувала йому можливість успішно боротися з наскоками лукавого безпосередньо у своєму єстві й опосередковано – в образах різної хижої звірини. Після помазання сила юнака значно зростає  (перемога над Голіафом). Вона починає виявляти себе не тільки в м'язах, а й у його інтелекті. Давид заявляє про себе як талановитий полководець. Але цього всього було ще недостатньо для володаря країни.

Після помазання у Давида спостерігається короткий період успішного служіння і чудесних проявів Духа Святого, а потім настає довгий час «пустелі»  у самотності, стражданнях, матеріальних труднощах і важкій праці, але з багатим, хоча зовні й непомітним духовним життям.

Таким чином, якщо ми хочемо послужити Ісусові Христу, то нам слід у повноті використовувати ті дари та силу, що ними володіємо на даний час: «Служіть один одному кожен тим даром, який отримав» (1Пет.4:10). Таке вправлянні дарів сприяє швидкому зростанню в нас сили Божої. Нам також не варто чинити опір, коли Дух Святий веде нас у «пустелю», то є обов’язковий етап у процесі нашого прагнення до досконалості. «Блаженна людина, сила якої в Тобі, у кого в серці дорога до Тебе! Проходячи долиною Плачу, вони відкривають у ній джерела, і дощ покриває її благословенням.  Вони переходять від сили до сили…» (Пс.84:6-8).

 

 

 


Перейти до наступного розділу Розділ 3. Повне озброєння Боже

Повернутись до Змісту