«А плід Духа: любов, радість, мир, довготерпіння, добрість, милосердя, віра, лагідність, стриманість» (Гал.5:23). Ступаємо на наступну сходинку нашої драбинки, що веде нас до досконалості. Після стриманості, лагідності-смирення йде віра. Цікаво спостерігати витікання віри з речей, на перший погляд, з нею не надто пов’язаних.

Отже, що є віра? Виділимо кілька її різновидів.

Віра як дар

«Одному дається Духом слово мудрості, а іншому – слово знання, тим же Духом; іншому віра, тим же Духом…»(1Кор.12:8,9). Дев’ятьма перерахованими  у цьому місці Письма дарами наділяє Дух християн кожного окремо, як Він хоче.  У Рим.11:29 ап. Павло стверджує, що дари  та покликання не відміняються. Стосується це, звичайно ж, і дару віри, але його особливістю є те, що він дається людині не раз і назавжди, а для вирішення якоїсь важливої короткотермінованої задачі. Він не діє постійно, як інші дари, така його властивість, постійно проявляють себе інші види віри, що про них ми будемо говорити нижче.

Кожний християнин отримав свого часу цей чудовий дар! Перший крок до нашого покаяння ми здійснили зовсім не тому, що чомусь раптом нам захотілося комусь розповісти про всю ту гидоту, що переповнювала наші  серця. І не тому також, що переконалися логічним шляхом в існуванні Бога. Є безліч освічених людей, які знають Біблію, але вважають її не інакше як збірником давніх легенд. Коли заходить мова про красу й довершеність навколишнього світі, невіруючі знайомі вам скажуть: «Так, природа мудро все створила», немов сліпі не помічаючи абсурдності своїх слів. Потрапивши у безвихідь, люди інколи звертаються до Бога, але частіше – ні. Щось важливе трапилося з нами перед тим, як ми вийшли на сцену у зібранні, відповідаючи на заклику до покаяння, стався якийсь поштовх із середини, що мало залежав від зовнішніх обставин.

Всі ці різні обставини є лише передумова, інколи довга й важка, до того моменту, коли Бог дасть нам віру на покаяння. «Я дав пізнати Себе тим, що про Мене не питались; Мене знайшли такі, що Мене не шукали» (Іс.65:1).    Ап. Павло також каже про це дуже чітко і ясно: «Але як кликати того, в Кого не увірували?» (Рим.10:14). 

Дар віри отримала жінка, котра терпіла на кровотечу. Вона казала сама собі: «Коли тільки доторкнусь до одежі Його, то одужаю» (Мт.9:20). «Ісус сказав їй: «Дерзай, дочко! Віра твоя спасла тебе!» І жінка з того часу одужала». Яке спасіння мав на увазі Ісус? Звичайно ж, не те, що дарує вічне життя. Жінці було дано віру на зцілення,  і це врятувало її від можливих важких наслідків хвороби. До вступу у вічне життя цій душі належало зробити ще дуже багато, до чого, власне, й закликав її Спаситель.

Чудовим підтвердженням вищесказаного є  місце, де йдеться про край одягу. Адже це не просто пола якогось там пальта чи лацкан на піджаку. Юдейське священство носило вбрання чітко визначене Законом, кожний елемент якого мав певне символічне значення.  Поверх натільної білизни служителі носили хітон, а поверх нього – такий свого роду плащ, обидва закривали ноги до кісточок. На нижній кромці прив’язувалися спеціальні китички, що називалися по-єврейському  цицийот. «Сказав Господь Мойсеєві: «Промов до синів Ізраїля і повідай їм, щоб вони й нащадки їхні поробили собі китиці на кінцях своєї одежі та щоб чіпляли ті китиці  на кінцях багряними шнурочками. І будуть вам китиці на те, щоб ви, убачивши їх, згадували про всі заповіді Господні й виконували їх… щоб, пам’ятаючи та виконуючи всі Мої заповіді, були ви святими у вашого Бога» (Числ.15:38-40).

Гадка про чудодійні властивості цих цицийот та й загалом нижньої облямівки священицького вбрання була вельми поширена в Ізраїлі (Мт.14:36). Фарисеї навмисне нарощували ці місця, аби продемонструвати таким чином свою особливу набожність (Мт.23:5).  Хвора, звичайно ж, знала про містичне значення цих деталей одягу, бо торкнулася не просто рукава чи спини, а саме цих китичок, для чого їй довелося низько схилитися, фактично вклонитися Христу, здолавши звичну для кожної людини гордість. Він же, знаючи, що вона розуміє значення цих деталей одягу, Своїм «Дерзай, дочко!» фактично благословив її рухатися далі у виконанні заповідей Божих.

Надзвичайно сильний дар віри отримав Давид напередодні битви з Голіафом. «Ти йдеш на мене з мечем і довгим списом… Я ж іду на тебе в ім’я Господа Сил. Сьогодні ж таки Господь видасть тебе в мої руки» (1Сам.17:45).

Дивовижним чином отримала дар віри Раав-повія. Підійшовши з військом до Єрихону, Ісус Навин послав туди своїх розвідників (Іс.Нав.2:1-24). Вони сховалися саме у цієї жінки. Оскільки в неї зазвичай зупинялися різні гості, купці, подорожні тощо, то сумнівна її слава, очевидно, була відома далеко за межами міста. Те що у неї лишилися на ніч двоє молодих чоловіків, напевно ні в кого не могло б викликати особливої підозри.

Це була язичниця, до того ж велика грішниця, і Бога, звичайно ж, вона не могла знати й не знала б, якби Він не відкрився їй у глибокому одкровенні й не подарував велику віру. Інакше пояснити її поведінку абсолютно неможливо. «Я знаю, що Господь дав вам цей край…  Господь, Бог ваш, – Бог на небі вгорі і на землі внизу», – сказала вона  розвідникам.  Ця віра допомогла їй повірити також у власний порятунок під час майбутньої війни, дала сили здолати страх перед можливістю покарання за велику зраду свого народу.

«Отже, оправдавшись вірою, маємо мир з Богом…» (Рим.5:1).

Віра як плід

Наголосимо ще раз: людина не народжується з необхідним запасом віри, віру дає Бог. Коментуючи зцілення кривого, Петро каже, звертаючись до народу: «І через віру в ім’я Його… віра, яка від Нього, дарувала йому зцілення» (Дії.3:16). Отже, бажаючи зцілити каліку, Дух Святий дав чоловікові необхідну віру, й диво сталося. 

У Слові Божому знаходимо докладне роз’яснення, як віра з’являється в серці людини. «Тож віра від слухання, а слухання від Слова Божого» (Рим.10:17). Слово! У грецькому оригіналі, в основному,  вживається два вирази для означення цього поняття: логос та рема. Логос – то є слово, що використовується для простої передачі інформації. Рема – слово наділене особливою силою Духа Святого. Щоб краще зрозуміти різницю, візьмемо кілька прикладів з Євангелія. «Не хлібом єдиним буде жити людина , а кожним словом (рема), яке виходить з уст Божих» (Мт.4:4); «ви збагатилися в Ньому всім, усяким словом  (логос) і всяким знанням» (1Кор.1:5); «І Петро згадав слово (рема) сказане йому Ісусом: «Перше ніж заспіває півень, ти тричі відречешся він Мене» (Мт.26:75); «Сіяч сіє слово (логос)» (Мк.4:14) тощо.

Отже, віра наша приходить разом зі словом (рема), коли Бог звертається до нас персонально, дається якби в одному пакеті. Можемо почути Його голос безпосередньо, як це траплялося з багатьма відомими героями Біблії, та й у наших церквах, коли Господь звертається до нас через пророків. Інколи віруючі отримують рему, читаючи Біблію, коли  речення чи абзац «оживають», або починають ніби світитися, являючи натяк від Бога звернути увагу людини саме на це місце. Часто віруючі розповідають про сильне відчуття в серці, що дає їм упевненість: це слово від Бога.   Трапляються й інші випадки отримання реми, але кожного разу, коли це відбувається, брат чи сестра безпомилково знають, що це особливе слово саме для них.

У Посланні до євреїв ап. Павло дає нам декілька важливих прикладів великих діянь вибраних Божих. «Вірою Енох переселений був так, що не бачив смерті… Бо ще до переселення свого він тримав свідчення, що догодив Богові» (Євр.11:5); «Вірою Ной, будучи попереджений  про те, чого ще не було видно, зі страхом збудував ковчег для спасіння дому свого» (Євр.11:7); «Вірою Авраам скорився поклику іти в країну, яку мав потім отримати в спадщину» (Євр.11:8). Бачимо, що обітниці Божі та завдання, що Він дає їх людям,  наділяються їм разом із необхідною вірою.

Віра як здійснення волі Божої

У Посланні до євреїв ап. Павло дає ще одне визначення віри: «Віра ж є здійснення очікуваного і впевненість у невидимому» (Евр.11:1). Користуючись цим ключем, ми можемо точно визначити, що нас веде, – віра, чи щось інше. А це інше, на жаль, таки існує. Дуже часто доводиться спостерігати, коли люди плутають своє бажання з вірою. Брат хоче придбати нове авто, сестра дуже бажає мати дитину, обоє молиться за це, переконуючи себе, що й Господь хоче того ж самого, й кажуть: я вірю. Сестра занедужала, подруга ж її настановляє: «Ти вір! Сповідай, проголошуй свою віру, закликай кров Ісуса Христа на свою хвору ногу! Хвороби не від Бога! Він хоче, аби всі ми були здорові». Сестра тужиться, з усіх сил напружує м’язи своєї віри, а зціленні не приходить. Доводиться звертатися до лікарів, підступає розчарування:  як же так, я ж так вірила.

Нерідко також люди плутають віру з надією. Про надію взагалі нічого не чути у церквах. А шкода, адже вона є однією з найважливіших складових нашого єднання з Богом. Якщо негайно не здійснюється бажане, сильно очікуване нами, то маємо надію, що Бог милостивий, Він не залишить нас, і це теж дається від Нього: «Утішайтесь надією, в скорботах будьте терпеливі» (Рим.12:12).

Звернімо увагу: у наведеному вище місці Письма (Евр.11:1) спочатку говориться про здійснення очікуваного, а потім про впевненість у невидимому. Це важливо. Саме тоді, коли здійснюється те, що раніше обіцяв нам Бог, зміцнюється наша вірі, переходячи від нижчого рівня на вищий. Наочну демонстрацію свого роду віри демонструють нам часто навіть люди далекі від релігії. Чоловік купує білет на літак, бо вірить, що той літак неодмінно прибуде у призначене місце. На чому ґрунтується його віра? На досвіді людей та й на його власному: він знає, що мільйони пасажирів успішно здійснюють далекі й близькі подорожі, то ж не сумнівається і в успіху власних намірів.

Коли поважний царедворець підійшов до Ісуса й став благати про зцілення свого сина, Ісус сказав йому: «Ви не увіруєте, якщо не побачите знамен і чудес» (Ін.4:48). Цей принцип Господь почав впроваджувати вже на самому початку Свого служіння. Він посилав своїх учнів у світ, даючи їм силу і владу на здійснення різних чудес. Навчання не закінчилося до останніх днів перебування Спасителя на землі.

Коли Ісусові сповістили, що друг Його Лазар хворий, Ісус, знаючи, що той помер, навмисне затримується біля Йордану, минає чотири дні після похорону, так що ні в кого не лишається жодних сумнівів у смерті чоловіка. І Господь пояснює учням причину Своєї затримки: «Я радію за вас, що Я не був там (біля Лазаря в час його смерті – авт.), щоб ви увірували». Цим великим чудом Він хотів укріпити віру Своїх учнів, щоб коли настане Його власна година, вони вже не допускали сумнівів у воскресіння Спасителя.

Властивості віри

1.Віра має зростати.  «А плід духа: любов, радість, мир… віра…» (Гал.5:22). Будь-який фрукт чи овоч спочатку з’являється у вигляді пуп’янка на місці зав’ялої квітки, потім він набирається соку, більшає, набуває нових чудових якостей і нарешті стає повністю придатний до вживання, являючи всі свої неповторні смакові властивості.  З перших же кроків свого служіння учні зрозуміли це, вони бачили, які дива творить Ісус, і, відчуваючи слабкість  своєї віри, просили Вчителя: «Збільши нашу віру (Лук.17:5). Очевидно, вони думали, що Він це зробить одним словом, і вони тоді зможуть і гори переставляти. Але Ісус натомість дав їм  свого роду методику, що вимагала довготривалої наполегливої праці.

2.Віра може опускатися й підійматися. Знаючи про цю її властивість, Ісус каже до Петра: «Я молився за тебе, щоб не змаліла (не ослабла – синод.)  віра твоя» (Лук.22:32). В серцях неутверджених християн часто спостерігається боротьба між вірою і невір’ям.  Перед тим як вигнати з юнака духа глухоти та німоти, Ісус запитав його батька: «Чи маєш хоч трошки віри?» Той відповів: «Господи, я вірую, допоможи моєму невірству» (Мк.9:24). Той же Петро, маючи велику віру, ступив у воду, аби йти  по бурхливому морю до Христа, але в якусь мить, побачивши великі хвилі, злякався, віра його впала й він почав тонути.

 Щоб похитнути в нас віру, сатана часто діє через страх та сумніви. Про це попереджає ап. Яків, щоб ми просили з вірою  «без жодного сумніву. Бо хто сумнівається, подібний до хвилі морської, яку вітер підіймає й розвіває. Нехай така людина не думає, що одержить щось від Господа» (Як.1:6). Інколи її можна й зовсім втратити, про що каже ап. Павло до учня свого Тимофія (1Тим.1:19).

3.Віра потребує зміцнення. Саме на це спрямовує зусилля віруючих ап. Павло, щоб вони, будучи вкорінена й збудовані на Христі та зміцнені у вірі, постійно збагачувалися у ній з подякою (Кол.2:7). «Пильнуйте, стійте у вірі…» (1Кор.16:13). Найнадійнішим засобом укріплення віри є випробування. «Цьому радійте, навіть якщо тепер треба трохи посумувати  від різних випробувань, щоб випробувана віра ваша виявилася коштовнішою за золото, що гине, хоч і вогнем випробуване» (1Пет.1:7).

Колосальне завдання лежало на Авраамові: започаткувати створення особливого народу, що через нього Всевишній мав намір вивести безліч інших народів та племен.  Вибравши серед численного населення землі Авраама, Адонай веде його по життю, час від часу перевіряючи віру чоловіка, наскільки вона є міцна, й примножуючи її. 

У книзі Буття 12-25 спостерігаємо декілька етапів сходження Авраама у вірі. Все почалося, коли йому  відкрився Творець неба і землі. Це відбулося, безсумнівно, через глибоке внутрішнє одкровення, бо  в домі батьків його тримали звичних халдейських божків. Він мусив повірити своїм одкровенням, прийняти Бога, стати Його слухняним слугою. Коли укріпилася віра Авраама, досягла необхідної висоти, він отримав повеління залишити Ур і рушити всією родиною у напрямку Ханаана. Навіщо? В яке саме місце? Відповіді немає. І він це здійснив, не зважаючи, як неважко здогадатися,  на величезні труднощі. Очевидно велику підготовку Бог здійснив і в середовищі всієї цієї родини. Яку жертовність мали явити ці люди, залишаючи обжиту домівку, успішний ґешефт, майно, звичний життєвий комфорт, щоб піти в чужий невідомий край, де тебе може зустріти невідомо хто і невідомо як!

І ось вони в Харані. Заледве встигли якось обжитися, – нове ще більш важке розпорядження: «Вийди з землі твоєї, з твоєї рідні, і з дому батька твого в край, що його Я тобі покажу» (Бут.12:1). Кинути всіх, кого любив, з ким прожив єдиною сім’єю багато років, лишитися самому… Очевидно, й присутність Лота поряд з Авраамом та Сарою не була передбачена Богом, бо написано: «пішов і Лот з ним». Як виглядає, Авраам, маючи чуйне серце, не наважився залишити сироту, хоча це й було деяким порушенням наказу Всевишнього. 

Слово нічого не розповідає нам про тяжкі переживання патріарха, вони зрозумілі, вони нічим, напевно, не відрізняються від тих, що маємо й ми з вами  у складних обставинах життя. Щоправда, втіхою була для нього вперше виголошена Адонаєм грандіозна обітниця: «А я виведу з тебе великий народ і поблагословлю тебе; та й зроблю великим твоє ім’я» (Бут.12:2). «Так, це добре, – можливо, думав собі Авраам, – але ж коли це все станеться, а мені вже восьмий десяток».  І все ж виконав волю Божу.

У зв’язку з цим думається, що віра то не є повна відсутність будь-яких коливань чи сумнівів,  віра – це тверда рішучість виконати обіцяне Богом. «І пішов Авраам, як сказав йому Господь…»

Були й коливання у Аврама, була й депресія, коли відійшов Лот, якого Авраам  любив і десь у глибині душі, можливо, бачив своїм спадкоємцем. Бог, бажаючи укріпити Свого раба, ще раз нагадав йому Свою обітницю про велике майбутнє. «Не бійся Аврааме, Я тобі щит. Твоя нагорода буде вельми велика». Та якої винагороди міг очікувати Авраам, адже він мав усе, що потрібно людині на землі. Він був дуже багатий! «Владико Господи, що даси мені; я ходжу бездітним… Ось ти не дав мені потомства, і хтось зо слуг мого дому стане моїм спадкоємцем…» (Бут.15:1,2).   Господь втішає Авраама немов дитину, дає йому нову обітницю стосовно народження сина, виводить надвір, показує небо й безліч зір: «Таке буде твоє потомство. І повірив Авраам Господеві, й Він зарахував йому те за праведність» (Бут.15:5). Авраам відновлює сили. Завершається цей етап укладанням кровного завіту.

Але це лише чергова сходинка. Далі було народження Ізмаїла, нагородження новими іменами Аврама та Сари, як знак особливого визнання, нові підтвердження обітниць. Авраам рухається успішно. Всевишній задоволений. І веде патріарха далі. 

Порятунок  Лота, загибель Содому та Гоморри, народження Ісаака та багато інших подій. Здавалося б: ну, все, після стількох поневірянь та  випробувань, успішного їх подолання нарешті мав настати довгоочікуваний і цілком заслужений спокій. Але… Бог мислив дещо інакше. «Після того Бог випробовував Авраама…» (Бут.22:1). Знову випробовував і кожного разу зміцнював його віру. І ось останнє.  Всі попередні іспити порівняно з цим видаються просто дріб’язком: «Візьми сина твого, твого єдиного, якого любиш, Ісаака, і піди в Морія-край та й принеси його там у всепалення» (Бут.22:2).  Це було щось таке, що не вкладалося в звичайне людське розуміння. Але Авраам виконав і це. Віра його, весь час підсилювана Богом, досягла найвищої позначки.  Ось вершинний наслідок віри цієї людини: «У твоєму потомстві благословляться всі народи землі, тому що ти послухав Мого голосу» (Бут.22:18). Дивовижно! Для здійснення по істині планетарного задуму Богові знадобилася людина. Але людина вірна, випробувана, готова віддати Богові все, навіть найдорожче, включно і з власним життям. 

 

 

 


Перейти до наступного розділу Розділ 6. Від Слова Божого

Повернутись до Змісту