В попередніх розділах ми розглянули віру як один з надзвичайно важливих чинників християнського життя. Віра як дар, віра як плід, впевненість у невидимому, вірність Богові. Ісус закликав Своїх учнів рухатись до найбільшої висоти у вірі, що називається віра Божа.

Універсальна віра

Віра як плід зростає дуже поволі, але з перебігом тривалого часу ми починаємо відчувати в собі її силу. Ми говорили, що на одні якісь потреби віра наша є досить міцна, на інші ж її недостатньо, аби отримати те що просимо. Чи є віра універсальна, що працювала б безвідмовно у будь-яких ситуаціях нашого життя? Є така віра. Ісус сказав: «Все, чого ви попросите в молитві з вірою, одержите» (Мт.21:22). Якщо все, то нічого не лишається такого, чого ми не могли б одержати. Але… Ісус наразі говорить з тими, хто глибоко увірував. Християнин, котрий досяг вищого ступеня віри, вже не буде порівнювати себе з людьми світськими: тому треба розкішний котедж, тому авто престижної марки, тому великий рахунок у банку. Жодний віруючий, котрий пройшов глибоке духовне переплавлення, не захоче стати подібним до тієї жадібної баби з казки, яка хотіла дуже багато, та врешті знову опинилася біля свого старого розбитого корита.

Якось Ісус, вже перед кінцем Свого служіння, сказав учням: «Донині ви не просили нічого в ім’я Моє; просіть і одержите, щоб радість ваша була повна» (Ін.16:24). Очевидно, що Господь просто хотів якось винагородити учнів, віддячити їм за відданість. Здавалося б, о! Яка нагода придбати нові сіті, човни, щось для родичів чи кращу хатину, – та стільки всього потрібно на господарстві, особливо тим, у кого є сім’я! Але жоден із них нічого не попросив. І не тому, що Дух Святий, безперечно, добре знав життєві потреби цих родин, але тому, що вони мали Ісуса. 

Маючи Ісуса, вони мали досконалу радість. Більше нічого їм не було потрібно.  «Перебувайте в Мені, і Я в вас» (Ін.15:4). З’єднатися з Ісусом, до краплини розчинитися в Ньому, – то і є жадане щастя для християнина. Чи просив Ісус у Отця Небесного щось для Своєї плоті? Якогось нового рубанка чи верстака для батька, чи навіть невелику якусь комірчину де-небудь, аби можна було б хоча зрідка перепочити, побути на самоті, добре виспатися принаймні? Ні. Про найнеобхідніше для будь-якої живої істоти, Він каже: «Моя їжа – чинити волю Того, Хто послав Мене, і звершити діло Його» (Ін.4:34). Він беззастережно вірив, знав, що Отцеві Небесному відомі всі потреби Сина, й Він дасть Йому все необхідне – не менше й не більше. Так і ми.

Ми назвали всеохоплюючу віру універсальною, Євангеліє називає її вірою Божою. «Майте віру Божі!», – закликає Ісус Свої учнів. Є любов Божа (Рим.5:5), що по волі Божій наповнює наші серця; є мир Божий, що вище будь-якого людського розуміння (Філ.4:7); є слово Боже, яке виходить з уст Божих (агапе); є досконала, тобто Божа, радість, є віра Божа, що вершить чудеса (Мт.4:4), і т.д. Хто, рухаючись до досконалості, досяг цих речей, той увійшов у духовну зрілість, за Іоанном (1Ін.2:13), вступив у вік батьків. Гнів Божий (Рим.1:18); суд Божий (Рим.2:2); дар Божий (Рим.6:23); храм Божий (1Кор.3:16); хліб Божий (Ін.6:33); народ Божий (1Пет.2:10); домоупорядник Божий (Тит.1:7); чоловік Божий (1Тим.6:11), –  взагалі все, що позначено іменем Божим, має вищий, надлюдський характер.

Говорячи про віру Божу, Ісус не дає учням детального роз’яснення, що то є, очевидно, розраховуючи на те, що учні осягнуть її у процесі свого подальшого служіння у світі, через нові випробування, у напруженій праці. Лише одного разу Господь немов би рішучим розчерком пера окреслює властивості віри Божої: «Майте віру Божу! Істинно кажу вам: як хто скаже горі цій: «Зрушся і кинься в море» – і не буде мати сумніву у серці своїм, а буде вірити, що так станеться, як сказав, – то буде йому так. Тому кажу вам: все, чого ви не будете просити в молитві,– вірте, що одержите, і буде вам» (Мк.11:23).

Ісус часто користувався літературним прийомом, що зветься гіпербола. Наприклад, Він каже: «якщо око твоє спокушає тебе, вирви його й відкинь від себе…» (Мт.18:9). Кожному зрозуміло, що йдеться не про членоушкодження, а про рішучість дій. Так і в питанні про віру Ісус  говорить не про якісь там дива для потреб будівництві чи що, а про величезні, можливо навіть, безмежні можливості віри Божої.

Неодмінною умовою життя праведної людини є плід віри (Рим.1:17). На жаль вона, як ми вже про це говорили, не дається Богом у готовому максимально потужному обсязі.  У книзі Єзикіїла маємо захопливу алегоричну картину розвитку в людині віри (Єзек.47:3-5). Тут показано величну ріку життя, що витікає з-під храму: «Пішов той чоловік на схід, і державши в руці шнурок, відміряв тисячу ліктів, і перевів мене через воду, води було по кісточки. Відміряв ще тисячу й перевів мене, води було по крижі. І ще відміряв тисячу, та потік уже був такий, що я не міг перейти, бо вода була так високо, що треба було плисти, не можна було перейти потоку» (Єзек.47:3-5). Коли віра наша сягає рівня лише «по кісточки» чи навіть «по крижі» (до пояса), то ми, аби отримати бажане, ще змушені шукати сторонньої підтримки з боку служителів Церкви та й Самого Ісуса:  «Господи! Я вірую, допоможи моєму невірству!» (Мк.9:24). Але настає час, коли ми вже не потребуємо ні чиєїсь допомоги, ні земної, матеріальної опори. Ми відриваємося від ґрунту й починаємо пливти, повністю віддавшись на волю Духа Святого, власне, беззастережно довірившись своїй вірі. Це є те, про що сказано: «Праведний вірою жити буде»  (Рим.1:17). Такі брати та сестри досягнули великого звання синів (дочок) Божих, і є водимі Духом Святим (Рим.8:14).

Рух віри

«Бо в Ісусі Христі немає сили ні обрізання, ні не обрізання, але віра, яка діє любов’ю» (Гал.5:6). Ап. Яків пише, що віра без  діл є мертва (Як.2:17). Особливо він виділяє справи благодійності.  Група братів та сестер постійно відвідує важко хворих у лікарні. Що рухає цими віруючими? Милосердя, глибоке співчуття, що є першими проявами християнської любові, віра у те, що Господь допоможе недужим, зміцнить їх морально у важкий час, загоїть рани, а когось і звільнить від залежності. І коли вони бачать, що віра їхня здійснюється, то вони починають діяти ще з більшим натхненням, «і в ньому відкривається праведність Божа з віри у віру» (Рим.1:17).

РОЗКВІТЛИЙ СКИПЕТР (розповідь пастора )

Якби я свого часу не був у цьому Домі, то, мабуть, не зміг би по-справжньому зрозуміти масштаби перемін, що тут відбулися. Років вісім тому ми з братами з нашої церкви відвідували це місце, як я тоді думав, забуте Богом і людьми. Гнійна рана суспільства, що від неї кожний старається якомога скоріше відвернутися. Ми приходили, приносили літературу, заглядали в палати. Постоявши біля дверей, намагаючись глибоко не вдихати, виконували пару псалмів, служитель промовляв коротку проповідь, – щоб дуже не стомлювати лежачих, залишали брошурки і йшли з почуттям виконаного перед Богом обов’язку – відвідали Будинок престарілих. Мешканці не квапилися з покаянням, ця праця наша сама по собі якось пересохла, і кожен із нас внутрішньо зітхнув з полегшенням.

І ось я приїжджаю через багато років і не впізнаю ні самого Дому, ні того, що в ньому. Цей будинок, що колись невловимо нагадував величезний морг, тепер обріс фруктовим садом, на газонах цвіли троянди, уздовж чистеньких асфальтованих алей гуляли, незважаючи на прохолодну вже погоду, охайні дідусі й бабусі. Місцева церква – так, справжня церква з мешканців притулку, зібралася в просторому актовому залі – під ногами виблискував новенький покритий лаком паркет.

Людей прийшло осіб тридцять-сорок, багато сиділо в колясках. Лідер служіння брат Коля говорив про єдність, про те, що Бог благословляє народ Божий, і сьогодні кожному, хто тут живе, ці благословення очевидні: один отримав одяг, другому дали нову коляску, третьому допомогли з продуктами. Бог трудиться серед Свого народу й очікує посильної праці в ім’я Ісуса Христа від кожного. Ніхто зі слухачів не усміхався скептично, навіть ті, що сиділи в колясках, були зосереджені: так, ми повинні служити один одному якщо не фізично, то словом, якщо не словом, а багато з них і цього позбавлені, то молитвою. І Бог благословить. І Він уже благословляє.

Коли я дізнався, на які кошти звершується вся ця робота, то був здивований ще більше.  Ні, не зарубіжні спонсори й не держава виділяє додаткові гроші. Забезпечував коштами бізнесмен, член місцевої церкви, який і започаткував цю велику справу у Будинку престарілих.  Обслуговуючий персонал, вони ж працівники фірми, вони ж брати та сестри у Христі, – всі мали вигляд «фірмовий», успішний, «продвінутий», як і годиться  представникам бізнесу, що міцно стоїть на ногах.

Загадка для мене полягала в їхніх мотивах. Що їх, ось таких, не обділених, небідних, не ображених долею, не обмежених у виборі своїх шляхів ні життєвими обставинами, ні здоров’ям, змусило взятися й нести стільки років такий важкий і вельми незручний тягар? Як я не намагався вивідати це у тих, з ким доводилося зустрічатися, нічого не вийшло. «Ми просто служимо їм... – сказав Коля з легкою досадою на мою несприйнятливість, – ми просто їх любимо...»

Мені довелося повірити. Визнаю, я зробив це не відразу, але з радістю. З радістю, тому що віра моя, яка дещо похитнулася в столиці, в її величезних церквах, отримала потужне підкріплення.  Самовідданість таки не вмерла поміж віруючих, християнська любов таки знаходить собі місце серед братів та сестер у Христі. Є надія, що вона віднайдеться й серед тих, хто наповнює тисячні церкви, хто має і «донорів», і приміщення, і, здавалося б, усі умови для великих справ віри, та ледве набирає десять-п’ятнадцять осіб, аби навести лад на території навколо церковного офісу або молитовного будинку.  З’явилася надія, що  багато хто з них прийме духа жертовності, духа, який не буде за кожний свій крок благодійності вимагати плати, хто готовий буде  без будь-яких матеріальних «мотивів» виносити горшки й прати смердючу білизну, отримуючи як винагороду  лише вдячність і любов нещасних.

Втім, прошу пробачення, нещасних – я сказав за звичкою, за мирськими поняттями. Ніхто не назве сьогодні нещасними тих, хто  сидить у цьому залі, слухає проповідь і молиться зі слізьми на очах, дякуючи Богові за все, що Він робить у його житті. І брат Діма, який може говорити лише через «перекладача», і сестра Аня, яка кілька років тому винесла з дому чотири домовини і лишилася на вулиці без даху над головою і без засобів для існування, і брат Денис, якому підкоряється лише голова, але він читає Біблію, перевертаючи спеціально оброблені сторінки носом, і брат Саша, повністю паралізований, який знає Слово не гірше за будь-кого зі служителів, Біблія висить у нього на стіні, і хто проходить мимо, перегортає її сторінки. Це й немолода вже пара, брат і сестра у Христі, котрі нещодавно побралися тут же, в Домі, їм дали окрему кімнату. Це й друга пара, що збирається на радість усієї церкви справляти своє весілля. Це й багато інших, котрі несуть свою надію тихо, без гучних слів, долаючи, тепер уже з Божою допомогою, круті, важкі перевали днів, облаштовуючи собі в трудах і молитвах жадане місце в Царстві, де немає ні страждань, ні хвороб, ні гріха.

Таким чином, мотив  служителі мали один: це любов. Якщо слово це підходить для того, що просто виникає у серці, не вимагаючи ні продовження, ні доповнень, ні винагород. Того, що є самодостатнє і несе у своєму потенціалі всю повноту. Як виникає така любов  – то є окрема велика розмова, ми ж будемо розповідати лише про те, що бачили на власні очі: любов виросла з діл віри.  Жоден зі служителів не сказав: ось я полюбив цих стариків та інвалідів і вирішив їм служити.  Ні. Брат Коля розповів: «Сам був паралізований, але Бог уздоровив мене, і я дав Господеві обітницю, що буду служити цим людям». Інший просто пройнявся співчуттям, раз допоміг, другий, а потім і лишився; третій потрапив у колектив  із налагодженим уже служінням, і там йому сподобалось. Любов виникла  після того, як у кожного в Домі з’явився «свій» Діма, «своя» Люда, коли кожний зі служителів відчув, що на нього тут чекають, чекають з великим нетерпінням, що він потрібен тут, як ніде в іншому місці. І коли це відбулося, перестав лякати бруд, сморід, недоброзичливі, а інколи й ворожі погляди (сектанти прийшли!) штатного обслуговуючого персоналу. Та, власне, нічого цього давно вже немає. За каліцтвом тіл та неміччю членів відкрилися душі, які жадають ласки, співчуття й допомоги, красиві почуттями й багаті талантами серця.

В ділах благодійності наша віра скидає свою таємничість перед світом, отримує конкретне матеріальне втілення, стає зрозумілою й бажаною для всіх людей.

Надія

З  вірою в дусі людському тісно сполучається надія. Значення її в духовному житті є сильно недооцінене. Про надію у проповідях говорять дуже рідко, а між тим, Господь ставить  її поряд із трьома найважливішими категоріями богомислення: віра, надія, любов. Ап. Павло називає Господа Богом надії (Рим.15:13), і в цьому є глибокий сенс.

Поширена помилка християн: надію дуже часто приймають за віру.  І це не випадково, бо вони дуже близькі. Але різниця є, ап. Павло чітко її визначає: «Надія ж, коли бачить, не є надія, бо коли хто бачить, то чого йому й надіятись?» (Рим.8:24). Віра бачить здійснення своїх сподівань, надія – ні, але саме віра покликана зміцнювати й утверджувати нашу надію (Рим.15:13). Віра в те, що Господь любить нас, що Він бачить усі наші дії, знає наміри та навіть думки, що Він небайдужий до наших проблем.

Серед скорбот, що не поминають жодну людину, не виключаючи й християн, є  хвороби. Ап. Павло пише: «Ми хвалимося і скорботами, знаючи, що скорботи приносять терпеливість, а терпеливість – досвід, а досвід – надію» (Рим.5:5). Сьогодні у церквах чимало  таких братів і сестер, котрі не помічають цього та подібних місць Письма, й глибко переконані, що християнин мусить бути завжди здоровий, і дуже засмучуються, коли моління їхні про звільнення від мук плоті лишаються без відповіді.

Звичайно, Бог навмисне не насилає на людей хвороби (Як.1:13),  для цього у світі не бракує різного роду «благодійників», але якщо таке вже сталося, то сумлінні брати та сестри використовують свій стан для духовного зростання. Тому й каже апостол: «хвалимося скорботами». Тривалі й різноманітні скорботи (син.: випробування, утиски, пригнічення, страждання, біди) виробляють у нас через терпеливість цінний досвід, що далі вірно служить нам у подальшому житті.

Якось до нашої церкви приїхав відомий пастор, котрий володів даром зцілення. Перед молитвою він розповідав про свої величезні успіхи на молитовних зібраннях у Латинській Америці, Індонезії,  Африці… Тисячі оздоровлених! Після цього попросив усіх, хто почуває себе недужим, встати. Підвелося не менше як три чверті зали. Чи не дивно, друзі? Адже ми  – з Богом, Який любить нас, а якщо так, то має підтримувати нас у всьому, особливо ж, коли ми є хворі. Молитва була сильна й гаряча. І зцілення були теж… Декілька, може, п’ять або шість.

Розумію розчарування тих, хто дуже «вірив» у своє уздоровлення й не отримав його. Саме за таких обставин нам треба згадати про надію. Вона теж дається Богом, дається тим, у кого міцний характер у Христі, хто знає, навіщо він блукає по цій землі.  Добре було б кожному з нас повісити на стіні, щоб завжди стояло перед очима, таке гасло: «все діє на добро тим, хто любить Бога» (Рим.8:28). Все нам діє на добро! Все! Отже й хвороби нерідко теж, якби гірко нам не було це приймати. Який же вихід? «Утішайтесь надією…» (Рим.12:12), – лагідно витирає нам сльози ап. Павло.

Павло говорить також  про тісний зв’язок надії з любов’ю: «надія не засоромлює, бо любов Божа влилася в серця наші  Духом Святим»  (Рим.5:5).  Яке єднання  любові Божої (агапе) й надії? Любов Божа, це, перш за все, – любов до Самого Бога. Вона постійно зігріває серце досвідченого християнина. Тиха радість не полишає нас ніде, що б ми не робили, де б ми не були. Вона, – як постійне тло нашого життя, як легке рожеве забарвлення всього нашого існування. Чи ми розсерджені, – любов Божа втамовує наш гнів, чи ми дуже зайняті, – вона звільняє нас від надмірної відповідальності, вона те, куди ми можемо принести всі свої турботи й важкі почуття.  Як сказано: «Бог же надії нехай сповнить вас всякою радістю і миром у вірі, щоб ви силою Святого Духа збагатились надією» (Рим.15:13). Саме тісний зв’язок Духа Святого з надією і є запорукою того, що людина, сповнена надії, не буде посоромлена обманом, не буде відторгнута від своїх сподівань і забута Богом.

Велич надії сповнює оптимізмом  все людське життя, починаючи від того моменту, коли дорослі відкрили її смисл дитині. Навіть світське суспільство при всьому своєму лукавстві все ж оцінює її гідно. «Надія вмирає останньою», – кажуть люди, котрі ще не пізнали Бога. Саме вона тримає чоловіків та жінок при житті, дає сили підвестися тим, хто впав, втратив найцінніше, а іноді й опинився на грані загибелі.

Саме тому надія глибше занурена в людське єство, вона стійкіша, хоча й виглядає слабшою за віру, вона не піддається впливу великих коливань, має потужніше коріння  в душах людей.  Особливої сили вона набирає в житті віруючих. Надія наша вже не в тому, що, як кажуть с світі, – все що робиться, робиться на краще, вона – в Ісусі. Саме її Він дав нам аби «ми мали міцну утіху; ми, що знайшли сховище й прибігли  вхопитися за надію, яка перед нами, яка для душі наче якір безпечний і міцний, і  входить всередину за завісу» (Євр.6:19).

Кілька тисячоліть євреї берегли в серцях надію, дану їм Богом, на те, що Адонай обов’язково поверне їх на обітовану землю, відновить їхню державність. І надія не посоромила народ. «І ми бажаємо, щоб кожен із вас для повної впевненості в надії… наслідували тих, хто через віру  і довготерпіння  вспадкував обітниці» (Евр.6:11).

 

 

 


Перейти до наступного розділу Розділ 8. Милосердя

Повернутись до Змісту