Тих, хто рухається до досконалості, Бог винагороджує особливим даром, значення якого у житті людини важко переоцінити. Це – радість.  Ап. Павло з геніальною простотою дає конкретне, стисле й глибоке поняття про найголовнішу мету нашого перебування на землі: «Царство Боже не їжа і не питво, а праведність, і мир, і радість у Дусі Святім»  (Рим.14:17). Вже тут на землі ми маємо стати громадянами Царства Його. Радість – незамінна його складова, її не можна й просто опустити, якщо ми хочемо, аби Царство Боже у наших серцях мало завершене, повноцінне упорядкування.

Співати і втішатися

Ісус каже учням про досконалу радість: «Це Я сказав вам, щоб радість Моя перебувала у вас, і щоб радість ваша була повна (совершенна – синод.» (Ін.15:11). Очевидно, що це почуття має більш високий порядок ніж звичайна радість. Перед цим Ісус сповіщає, які для цього потрібні умови. «Якщо будете виконувати заповіді Мої, то будете перебувати в любові моїй, як і Я виконую заповіді Отця Мого і перебуваю в любові Його» (Ін.15:10). Виділяються тут два чинники: виконання заповідей та любов (агапе) до Господа й один до одного (Ін.15:12). Ісус каже «як і Я виконую заповіді» Тому підкреслимо, що виконання заповідей та любов мають бути на рівні Ісуса, тобто так само досконалі. Ми чудово розуміємо, що новонавернений християнин не зможе на початках виконувати заповіді у повному їхньому обсязі, як би не старався, для цього потрібен час і постійна праця Духа Святого, але старатися треба.

Як не дивно, величезна кількість наших християн не знає, що таке Божа радість. Вони гарно сповнюються Духом Святим, чудово моляться в дусі, часто плачуть під час молитви, але радості не переживають.  При хрещенні Духом Святим ми отримуємо її у повній силі, але потім це чудове враження якось забувається, ми вже ніби не маємо потреби в тому, щоб Господь щодня нагадував нам про Себе саме в такий спосіб. Дуже важливо зберегти у серці це перше почуття від Бога, направляючи нашу увагу під час молитви на те, аби радість не витіснялася постійним смутком чи сторонніми думками, щоб здатність наша радіти підіймалася від простого задоволення, тепла у грудях, до великого торжества й тріумфу, до щастя повного єднання з Небом: «Насити нас вранці Твоєю милістю, щоб ми з радістю співали і втішалися в усі дні наші» (Пс.90:14).

Неспростовний доказ

Ап. Павло пише: «Цей самий Дух свідчить духові нашому, що ми діти Божі» (Рим.8:16). Дуже важливе повідомлення для тих, хто наближається до Бога. Яким чином ми отримуємо це свідчення? Знайомий пастор розповів про себе таку цікаву історію.

«Я прийшов до Бога, так би мовити, філософським шляхом. Ще у шкільні роки мене, як нікого з моїх однокласників та друзів, чомусь почало займати питання: для чого людина живе на землі? На жаль, ніхто з дорослих не міг дати відповідь, а я дивився на світ, як живуть люди: школа, якась робота або навчання, одруження, діти, праця і – могила.  Жалюгідне існування, як я тоді думав, без будь-якої великої мети. Хіба тварини, якщо узагальнити, живуть інакше? Я не хотів так жити. Ця проблема настільки гнітила, що я перебував у якійсь постійній депресії, погано вчився, уникав тісного спілкування з однокласниками, дивився на світ, що ніби збожеволів від розваг, метушні, конфліктів та страждань, дивився не розуміючи, навіщо я тут.  

Якась надія засвітилася, коли, вже будучи студентом, почав вивчати філософію. Але й тут мене спіткало розчарування: виявляється, філософська наука є розчахнута на дві антагоністичні  половини, – матеріалізм та ідеалізм, і вже скільки віків точиться між ними інтелектуальна війна, але ні та ні друга половина не здобула жодної переваги.

Я загруз капітально. Постійна хронічна депресія позбавляла мене енергії до життя. Інститут закінчив, але за фахом працював недовго, – не горіла душа до конструкторських розробок, і я влаштувався у позавідомчу охорону, аби мати хоч якусь копійку на прожиття.

І ось там, сидячи в будці сторожа, я зустрів свого першого духовного наставника і вчителя. Це був старенький брат, який пройшов усі етапи комуністичних митарств, – від заборон і переслідувань з боку влади, а далі до в’язниці та висилки. Освіти він не мав ніякої, не знаю, чи закінчив хоча б вісім класів, але Біблію знав блискуче. Якесь приємне випромінення йшло від нього, вабили його глибокий спокій, мудрість, уміння розібратися в складних питаннях буття, що їх у мене не бракувало, тепле таке смирення. 

Але й тут не настав ще кінець моїх поневірянь.  Тепер я знав, що основне питання філософії, якщо вилущити її суть із цих усіх течій та шкіл, формулюється дуже просто: є Бог на світі чи Його нема. На той час у відкритій пресі почало з’являтися чимало праць вчених-креаціоністів. Це були конкретні дослідження  з археології, фізики, геології тощо. Я захопився. Але невдовзі  прийшло охолодження: чимало дослідників, які працювали в тих же галузях, теж переконливо доводили, що ідея Бога наукою не підтверджується, хоча і є ще питання, що їх вона поки що – поки що! – не може пояснити. Якось я натрапив на вислів одного відомого філософа, він сказав: існує шість вагомих доказів того, що Бог є, і також є шість доказів того, що Його немає. Вникаючи у всі ті речі й не знаходячи якогось остаточного аргументу, я інколи в деякому розпачі вигукував: «Боже, якщо Ти є, то чому не даси людям якогось незаперечного доказу Свого існування?»

Незаперечний доказ, слава Ісусу, все ж таки знайшовся. Якось Петро Макарович, мій старший товариш, запросив мене до їхньої церкви. Особливого бажання йти туди я не мав, але щоб не засмучувати хорошу людину, погодився. Відчергувавши добу на складі, я мав три доби вільні, то ж їх треба було чимось зайняти. Почав ходити. Слухав проповіді, співставляв зі своїми роздумами.  Як тепер розумію, в моєму дусі відбувалася непомітна із зовні, але напружена духовна праця.

Не пам’ятаю, перед тим визначним для мене служінням я вже покаявся, так би мовити, офіційно, чи ще ні – не пам’ятаю. Було якесь звичайне зібрання, пресвітер розповідав про дії Духа Святого і в кінці проповіді  запросив наперед усіх, хто бажає отримати Духа Святого. Я вийшов, просто так, із цікавості. Пресвітер почав молитися, молилися й усі присутні. Я до цього вже звик, але раптом щось гаряче увійшло у мої груди,  і в наступну мить мене накрила незвичайна, незбагненна радість, така, що я, охоплений і заповнений нею вщерть, ледве міг встояти на ногах.

Це й був той незаперечний, неспростовний доказ існування Бога, і я отримав його. Мене остаточно  перекинуло на бік віри: Бог є, Він не байдужий до людей, отже, й до мене особисто, Він має план на моє життя, всі мої проблеми Йому добре відомі, й Він виведе мене на світло істини, якщо я буду вірний.

Відтоді філософія категорично перестала мене цікавити. Скажу більше: мені було шкода тих людей, котрі, маючи потужний інтелект та авторитет у світі, блукають у темряві сумнівних пошуків, витрачаючи на це своє життя. Час від часу питання існування Божого виникає то там то там, але коли хтось намагається мене переконати, що Бога нема, я лише скептично посміхаюся. Ап. Павло писав: «Цей Самий Дух свідчить духу нашому, що ми діти Божі» (Рим.8:16). Як свідчить? Тою радістю, що Він посилає мені щоранку, коли стаю на молитву. І тепер жодна наймудріша філософія, жодна найвеличніша наука не здатні переконати мене у тому, що Бога немає. Бо я щодня маю  особисте свідчення від Нього, маю отой неспростовний сьомий доказ, що його так палко бажав, ще блукаючи у світі».

Радість духовна і радість душевна

Є безліч свідчень у наших церквах про чудові зцілення. Інколи вони приходять не дуже помітно, людина звільнюється поступово від своїх недуг, ось як один знайомий брат, який багато років мучився від виразки шлунку. Коли прийшов до Бога й став молитися за своє здоров’я, за свою виразку, болі почали затихати й через деякий час, як каже брат, десь  та виразка поділася.

Інколи Бог оновлює людину в один момент. Можна лише уявити собі, яку радість переживає інвалід, який зміг відкинути геть свої милиці, чи підвестися з коляски, що на ній він наїздив за своє життя не одну сотню кілометрів. А хто міг би описати радість вдови, якій Господь повернув живим її померлого сина (Лук.7:12); чи радість хворого на проказу, – невиліковна на той час хвороба, після того як Ісус Своєю силою очистив прокаженого (Лук.5:12).

Звичайно, не можемо сказати, чого тут більше: радості духовної чи душевної, але Слово Боже заохочує в нас будь-яку радість, якщо вона не торкається гріха (Рим.15:13). До того ж, якщо приємна подія пов’язана з явленням сили Божої, то почуття духовне сильно впливає на почуття душевне, тим самим наближаючи людину до того стану, коли вона зможе виконати найголовнішу заповідь Слова: полюбити Господа Бога «всім серцем, і всім розумінням, і всією душею, і всією силою (крепостью – синод.) (Мк.12:33).

Як ангели на небі

Коли нам вдається догодити Богові, сумлінно виконуючи Його волю, Він сповіщає, що задоволений нами, великою радістю. Сестра Світлана розповідає.

«Якось одна моя знайома потрапила в лікарню, і я вирішила навідати її, щоб підтримати й ще раз нагадати про Господа. Лікарню цю я знаю, була там кілька разів, знала й декого з обслуговуючого персоналу.  І ось заходжу у приймальний покій і зустрічаю там знайомого лікаря. Колись він не раз приїжджав на виклик до моєї старої мами. Так ми познайомились. Тоді я сказала, що вірю в Бога, а він пожалівся, що хворіє й фахівці не можуть поставити діагноз. Дала йому номер свого телефона й сказала, щоб дзвонив, коли стане погано, я буду молитись. Невдовзі він нагадав про себе: знайшли пухлину й треба лягати на операцію. Я заспокоїла його: наш цілитель – Господь, у Його руках наші життя і смерть, треба звертатися до Нього, і якщо Він благословить, то все буде добре. Настановила його, як треба молитися, він подякував.

Операція пройшла успішно, йому видалили пухлину, але через деякий час вона утворилася знову.  Так було ще два рази. Після останньої операції він подзвонив  і сказав, що, можливо, доведеться знову його оперувати, але надії на життя практично нема. Я сильно молилася за його зцілення, мені так хотілося, щоб ця добра, чуйна людина не тільки пізнала свого Спасителя, але й отримала від Нього найцінніший дар, що зветься життям. Кілька років не мала від нього звісток і думала, що він уже відійшов.

І ось зустрічаю його в лікарні. Яка радість! Працює за фахом, приймає хворих. Після короткої розмови ми разом помолилися в його кабінеті, подякували Господеві за Його милість та любов, і я пішла в палату до знайомої. В палаті лежало четверо хворих. Говорили ми з Лідою неголосно, щоб не турбувати інших, але палата невелика, все було чути, і коли ми заговорили про Бога, жінки одна по одній зацікавились, підсіли до нас. Після бесіди дві з них разом з Лідою звершили молитву покаяння, а одна сказала, що поки утримається, але все приймає. Я помолилася за кожну з них окремо, потім ми помолилися вже всі разом, потім знову говорили про Ісуса Христа, аж поки медсестра не покликала усіх на обід.

Я вийшла. Зупинилася на ганку. Така радість наповнила моє серце, таке торжество, що його, напевно, відчувають лише ангели на небі. Тіло стало таке легке, що я готова була просто злетіти. До вечора була в Божому наповненні, все хвалила і славила Господа, і в такому блаженному стані відійшла на сон».

Хто стукає, тому відчинять

Для кожної людини є велика радість, коли Бог відповідає на її прохання. «Буду радіти і втішатися ласкою Твоєю, бо Ти зглянувся на біду мою,  довідався про муки душі моєї»  (Пс.31:7). Коли Бог вирішує якісь наші потреби, це зміцнює нашу віру, дає черговий поштовх, аби наближатися до Нього.

Сестра Тетяна розповідає про одну важливу подію, що трапилася у її житті. «Коли ми змиряємося, Бог Сам виходить до нас на зустріч. Я була вагітна четвертою дитиною і вже не хотіла дітей, мала уже двох дорослих. Плакала перед Богом і казала: «Господи, як же я буду їх підіймати?» Дуже важкі часи переживали, жили на одну невелику зарплату. Господь сказав мені: «Я буду годувати тебе». Спочатку ніяк не могла зрозуміти, хто це говорить зі мною. Знову почала плакати: «Як же мені бути, чоловік мій хоче повіситись через те що я вагітна… Як же я буду з чотирма дітьми?»  І знову чую: «Я буду годувати тебе». І так Він сказав тричі. Я огляділася навколо, – нікого поблизу не було, і лише тоді зрозуміла, що це говорить Господь. І я прийняла Його слова у своє серце.

Кілька місяців ніяких змін у нас не було, наближався час народити, а Бог мовчить. Та ось несподівано мені телефонують із якоїсь міжнародної благодійної місії й запрошують до себе. Я приїхала за адресою. Там мене прикріпили до зарубіжного спонсора, який мав мені допомагати. Жінка, котра оформляла документи, дала мені конверт. Вийшовши з офісу, я розпечатала того конверта. Там лежали гроші, в сумі, що дорівнювала місячній зарплаті. Я розгубилася, побігла назад, знайшла ту жінку: «Тут гроші, ви , мабуть, не те мені дали, ви, мабуть, помилилися…» Вона посміхнулася: «Ніякої помилки нема. Це гроші особисто для вас». Я зрозуміла, що Господь здійснює Свою обітницю. Я просто плакала від радості.

Хочу ще сказати: якщо ви отримали від Бога радість, то міцно тримайте її, бо той, хто має мету на землі згубити та вкрасти, може спробувати відібрати її у вас. Як сталося зі мною. Я поверталася додому неймовірно щаслива. Мерщій почала збирати все для родів, – гроші ж були, і тут дзвонить мені невістка й каже… Мовляв, не сильно радій, бо можеш потрапити у велику халепу. Є, каже, такі міжнародні організації, що через різні махінації відбирають дітей. Ось ти народиш, каже, ці люди будуть тебе утримувати, давати гроші, а потім, коли дитина підросте, її заберуть: мовляв, не ти її годувала, забезпечувала всім необхідним, а ми». Я сильно злякалася, дуже плакала й питала у Бога, що мені робити. Кинулася до тієї місії, стала розбиратися, хто вони і що, – раніше навіть не поцікавилася, й дізналась, що це християни, вони допомагають багатьом таким як я, це їхній труд для Господа. Я могла втратити ту радість, але почала молитися, й Господь повернув мені її ще  більшою мірою.

Зустріч з Ісусом

Ті, хто мають досконалу радість, як правило, не схильні хвалитися своїм надбанням. Та й хіба про це почуття можна розповісти звичайними словами? Знайома сестра погодилась сказати кілька слів на цю тему. «Досконала радість… Про неї може говорити лише той, хто бодай трішки торкнувся її. Кожний напевно може сказати щось своє, особливе. Коли ти в Господі, то смутку взагалі немає. Колись я часто замислювалася над словами Ісуса: «Перебувайте в Мені і Я в вас» (Ін.15:4). Думала, що це просто бути у вірі, відчувати постійну присутність Духа Святого. Це так, але пізніше Господь  показав мені більш високий рівень спілкування з Ним.

Час від часу я зустрічаюся з Господом. Ці зустрічі неповторні. В Ісуса з очей плинуть ріки любові. Це неможливо передати словами. Коли ми дивимося  Йому в очі,  то просто забуваємо про все земне. Самотужки ми не в змозі виплутатися з нашої суєти, з наших проблем, бажань, із усього цього скороминучого людського. Коли дивишся в очі Ісусу, то починаєш думати: ну про що я клопоталася, про що взагалі ще можна думати! Ти просто розчиняєшся в Господеві, в Його незбагненній любові. Пізніше я знайшла в Євангелії слова, що повністю утвердили мене в тому, що мої враження не є, як кажуть, фантазії екзальтованої панночки, а є тим, що Господь приготував для кожного з нас: «Бог є любов. І хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, і Бог у ньому» (1Ін.4:16 та Ін.15:9)».

Звичайно, такі зустрічі трапляються не часто. Також і в церквах деякі проповідники не дуже прихильно ставляться до подібних переживань, звинувачують своїх підопічних у так званій супердуховності: мовляв, шукають насолод, жадають якихось особливих духовних емоцій, не розуміють-бо, що віра наша тримається не на емоціях. І на цій підставі радість у Дусі Святім відсувається десь на задвірки в наших служіннях. Погляньмо на церковний хор. Ось хто мав би привести громаду у присутність Божу! Але натомість бачимо  байдужі, нібито вже зранку стомлені обличчя братів та сестер, і прославлення фактично перетворюється на такий собі концерт художньої самодіяльності.

Звичайно ж, ходіння наше перед Богом то не є пошук захопливих емоцій, але забувати про них, як це бачимо в багатьох церквах, означає обділити себе часткою того небесного, що його Господь приготував на землі для кожного з нас. Ап. Павло пише, звертаючись до солунян:  «Завжди радійте!» (1Сол.5:16). Зрозуміло, що йдеться не про постійну духовну ейфорію, людина не може без перепочинку бути в такому стані, та це й не потрібно. Йдеться про постійний радісний фон, що супроводжує братів та сестер невідступно у їхньому звичайному земному житті за будь-яких обставин їхнього існування.  Досягнути такого стану для людина, яка близько знайома з Господом, зовсім неважко, варто лише налаштувати своє серце на радість.

Перші ознаки досконалої радості спостерігаємо саме тоді, коли вона проявляється в нас у найбільш несприятливих умовах. Сестра Оля співає в церковному хорі, обличчя її завжди випромінює тихе лагідне світло, хоча життєві її обставини, здавалося б, аж ніяк не дають приводу радіти. «Вперше я відчула радість у Господі під час хрещення. Довго ходила в стані такого надприродного піднесення, але з часом воно почало пригасати, мені все важче ставало відтворювати його у своїм серці. На той час я вже не була духовним немовлям, що втішається добрим словом, або коли погладять його по голівці. Господь учив мене боротися, проходити випробування. Де я тоді шукала радість? Щонайперше, у хвалі. Коли ти хвалиш Бога, й серце твоє відкрите для благодаті, воно наповнюється неземною радістю.

 

 

 


Перейти до наступного розділу Розділ 13. Любов не перестає

Повернутись до Змісту