Дуже важливо нам усім розуміти, що любов Божа сильно відрізняється за своїми властивостями  від любові звичайної, душевної, добре відомої кожній людині. Щонайперше, вона не є породженням людської душі, а дається виключно Богом: «А надія не засоромлює, бо любов Божа влилася в серця наші Духом Святим, даним нам» (Рим.5:5). Дух Святий приходить до нас як завдаток (2Кор.5:5) для подальшого розгортання Його дії й досягнення повноти Його реалізації.  Ап. Павло дуже уважно слідкував за рухом своїх підопічних у цьому напрямку: «І про це я молюся, щоб любов ваша зростала все більше й більше» (Фил.1:9).

У грецькому оригіналі Євангелія для означення любові вживається переважно два слова: філео та агапе. Філео ­– любити по-дружньому,  мати прихильність, подобатись; агапе хоч і є у звичайній мові синонімом філео, у Євангелії вживається для означення вищого ступеню любові, любові Божої, даної Духом Святим. 

Найважливіша мета служіння

Відомі переклади, на жать, не дають нам можливості впевнено визначити, яку саме любов має на увазі те чи інше місце Письма, і це часто стає на перешкоді до пізнання глибин Слова. Ось декілька характерних прикладів. «Хто любить (філео) батька чи матір більше ніж Мене, той недостойний Мене» (Мт.10:37); «Бо так Бог полюбив (агапе) світ, що віддав Сина Свого Єдинородного» (Ін.3:16). «Хто любить (філео) життя своє, той погубить його» (Ін.12:25); «Милість вам, і мир, і любов (агапе) нехай примножаться!» (Іуд.1:2) «Коли б ви були від світу, то світ любив би (філео) своє» (Ін.15:19); «А хто має достаток у світі але коли бачить брата свого в нужді і зачиняє серце своє перед ним, то як може перебувати в такому любов (агапе) Божа?» (1Ін.3:17).

Дуже повчальний діалог відбувся між ап. Петром та Ісусом, коли Він явився учням після воскресіння (Ін.21:15-17). «Коли вони снідали, Ісус каже Симону Петрові: «Симоне Йонин, чи ти любиш (агапе) Мене більше ніж вони?» Він відповів Йому: «Так, Господи! Ти знаєш, що люблю (філео) Тебе». Ісус каже йому: «Паси ягнят Моїх!» Ісус питає його вдруге: «Симоне Йонин, чи ти любиш (агапе)  Мене?» Той відповів Йому: «Так, Господи. Ти знаєш, що люблю (філео) Тебе!» Він сказав йому: «Паси вівці Мої!» Каже йому втретє: «Симоне Йонин, чи ти любиш (філео) Мене?» Петро засмутися,  що втретє спитав його «Чи любиш Мене?» І відповів Йому: «Господи, Ти все знаєш. Ти знаєш, що я люблю (філео) Тебе!» Ісус каже йому: «Паси вівці Мої!»

Очевидно, що на той час Петро ще не мав у серці своїм сильної любові Божої, яка могла б чітко заявити про свою відмінність від любові душевної. Ісус, бачачи це, двічі запитує  Петра про агапе. Чому Ісус тричі питав учня Свого про любов? Мета очевидна: аби спрямувати його почуття на працю в майбутній Церкві, на служіння людям любов’ю. І духовною, і душевною. Ісус також бачив майбутнє. І сьогодні, через дві тисячі років, не всі наші пастори сповнені  Божою любов’ю (агапе), але це аж ніяк не позбавляє їх права пасти Ісусову отару, користуючись тими силами, що їх вони мають на даний момент. І, звичайно ж, вони мають докладати певних зусиль, аби розвинути в собі любов, дану їм Духом Святим.  Тому Ісус і сказав про неї Петрові двічі, як би підкреслюючи важливість цього. 

Найкраща дорога

Є одне місце у Євангелії, що часто цитується віруючими. Це 1Кор.13:4-11. «Якщо я говорю мовами людськими і ангельськими, та не маю любові (агапе), то я як мідь брязкаюча або бубон гудячий». Далі йде докладний перелік властивостей любові. Саме Божої любові (агапе), а не душевної, людської. Дехто зі старанних віруючих, хто не знає про агапе, прочитавши ці вірші й співставивши їх зі своїми людськими можливостями, впадає у відчай: ні, я такого ніколи не буду мати, це не для мене. Сумувати, звичайно ж, не потрібно, Господь показує напрямок руху до досконалості, від нижчого до вищого, і успіх обов’язково прийде, якщо проявити належну наполегливість.

Як ми вже про це говорили, любов Божа не дається людині в остаточному завершеному вигляді. Ап. Павло пише: «Дбайте про любов». Дбати: гнатися за, прагнути, добиватися. Початок – завдаток Духа Святого, і далі наші старання по освяченню аж до найвищої точки. На цьому чудовому шляху маємо прекрасне, незрівнянне по глибині й красі наставлення й побажання великого апостола: щоб Господь «дав нам за багатством слави Своєї міцно утвердитися Духом Його в чоловікові внутрішнім, щоб Христос жив у серцях ваших вірою, щоб ви, укорінені й утверджені в любові, могли зрозуміти з усіма святими, що є ширина, довжина, глибина і вишина, і зрозуміти любов Христову, яка перевищує розуміння, щоб вам сповнитися всією повнотою Божою» (Еф.3:16-19). Зростаючи в нас, любов міцніє, розростається: в ширину й довжину – на людське оточення, в глибину –  на недоступні до часу тайники наших сердець, у висоту – до безмежних просторів Небес, що є ознакою повноти (досконалості).

Практично всі найголовніші складові діяльності окремої душі та й Церкви в цілому мають кінцеву точку – любов. Візьмемо, наприклад, Послання до римлян (12:1-9): «Тож благаю вас, браття, милосердям Божим, повіддавайте тіла ваші в жертву живу…». Далі апостол дає докладне роз’яснення, говорячи про повне посвячення Богові, відділення від світу тощо, і закінчує цей розділ прекрасною обітницею: «Дбайте про дари більші,  я покажу вам дорогу ще кращу» (12:31). Таємниця відразу з відкривається нам у перших же віршах наступного розділ (13). Любов! Дорога любові. І немає кращого шляху на землі, ніж цей.

Еф.4:11-16. Тут ідеться про служіння у церкві: «І Він призначив одних апостолами, інших пророками, інших євангелістами… для вдосконалення святих». І закінчується уривок словами: «…щоб ми більше не були дітьми… а істинною любов’ю зростали в Того, котрий є Голова, Христос. З Якого все тіло... здійснює ріст на збудування самого себе в любові».

Так звані сходи Петра (2Петр.1:3-7) останньою сходинкою на вершині духовного сходження мають любов.

Є ще чимало прикладів, що спрямовують нашу діяльність у бік любові, – та власне, все Євангеліє наскрізно просочено цим почуття. І тут напрошується надзвичайно важливий висновок для кожного з нас: якщо ти займаєшся якоюсь важливою справою на ниві Божій, то запам’ятай і ніколи не забувай про кінцеву мету будь-яких твоїх старань в Ісусі Христі. Любов Божа (агапе)!  Вона понад усі дари, служіння та чесноти.

Іти за Духом Святим

Любов це таке почуття, що неодмінно потребує предмету свого застосування. Якщо я люблю, то мушу сказати кого або що. Любов Божа має два напрямки, куди її можна спрямувати. Перший – то є наш Господь. «Люби Господа Бога твого усім серцем, і всією душею твоєю, і всім розумом твоїм»  (Мт.22:37). Найбільше ця любов виявляє себе, коли ми прославляємо Його, у відповідь на наше захоплення Він дарує нам неземну радість.

Сергій З. – музикант, має чималий професійний досвід. Його служіння – постійно на виду й тому зобов’язує до великої відповідальності перед Богом і людьми.  На наше прохання він розповідає про те, як йому вдається досягти повноти у своїй праці, і яку роль у його духовній діяльності відіграють любов Божа та радість у Христі.

«Якщо я не люблю Господа, то як я можу по-справжньому прославляти Його? Спостерігаючи за віруючими в церквах, бачу серед тих,  хто бажає поклонятися Богу, дві крайнощі.  Одні якби певним зусиллям затягують людей в емоційне служіння, тобто, хочеш-не-хочеш, треба веселитися, треба стрибати, плескати в долоні й тому подібне. І це видається як жертва угодна Богові: мовляв, якщо ми раніше кричали на футболі, на якихось рок-концертах, прославляючи земних зірок, то тим більше ми будемо це робити, прославляючи Бога. Друга крайність: люди на молитвах, в основному, плачуть. Якщо хор чи група прославлення робить спробу ввести зібрання у славу, у торжество, люди втягують голови у плечі і починають займатися судом над тими, хто насмілився піти супроти їхніх звичок та уподобань. Такі віруючі, на мій погляд, роблять те, чого не робив Христос: осуджують людей за їхній спосіб поклоніння.

Емоції в служінні Богу, вони є й повинні бути. Більше того, їх неможливо кудись подіти, хоча б тому, що Бог створив людину емоційною істотою. Емоції є і в Самого Господа. Ми постійно наштовхуємося в Біблії на певний Його емоційний стан: Бог сокрушається, Бог жаліє, Бог радіє, Бог гнівається, в решті решт – Бог, і це найголовніше – любить.

Біблійні поняття серця й душі включають емоції. Без емоцій я не зіграю жодного такту музики.  Якщо мене позбавити тієї любові, тих переживань, що мною рухають, я просто загину як музикант.

Коли  починаю  служіння, то вхожу в глибоке поклоніння, йду за Духом Святим і стараюся повести за собою людей. В цей час глибокий мир виливається з кожного звуку. Бог через звук веде й мене самого, пальці якби без мене вибирають потрібні клавіші.

Інколи переживаю ейфорію. Буває ейфорія дитячої радості, коли хочеться, як кажуть, від надміру почуттів стрибати, бігати, вигукувати якісь радісні слова, хочеться просто вибухнути радістю для всього світу, віддати все, що в тебе є. Буває ейфорія іншого роду, коли  переживаєш  таке неосяжне захоплення Богом, таку любов до Нього, що хочеться кричати чимдуж: Слава! Слава! Слава!

Коли ми, співаючи у великому хорі, входили в стан глибокого поклоніння, то Бог починав нас підіймати в нашому захопленні все вище й вище, і десь на самій високій ноті разом із залом ми зависали  ніби  в невагомості між небом і землею у хвалі. Ніби потужна ріка несла нас усіх, стояв шум, немов би від багатьох вод. Це неможливо передати словами...

Коли ти вливаєшся в таку ріку, то тобі вже не треба багато про що піклуватися: підбирати репертуар, думати про послідовність виконання псалмів і тому подібне – Дух Святий бере все у Свої руки. В такі хвилини Сам Господь протікає через тебе, ти отримуєш якесь вище розуміння всього, що відбувається, ти якби стаєш часткою істини.

Я хочу мати все це постійно, і я кажу: Господи, Ти мене змінюй, я все витерплю, бо я хочу стати таким, яким Ти мене бачиш. Я хочу, щоб усе, що роблю, послужило Тобі й серцям людей».

Перебувайте в любові!

Любов і радість. Вони тісно пов’язані. Ісус казав, звертаючись до учнів: «Як Отець полюбив Мене, так і Я полюбив вас; перебувайте в любові Моїй. Якщо будете виконувати заповіді Мої, то будете перебувати в любові Моїй, як і Я виконую заповіді Отця Мого і перебуваю в любові Його. Це сказав Я вам, щоб радість Моя перебувала у вас, і щоб радість ваша була повна» (Ін.15:9-11). Отже, повнота Божої любові виявляє себе у досконалій радості. Ісус нагадує тут і про заповіді, бо невиконання заповідей то є гріх, і лише він може перекрити потік благодаті в наші серця. І ми повинні розуміти, що, говорячи про виконання заповідей, Він не мав на увазі наші хисткі старання: там не розібралися, там забули, а там не вистачило сили. Більшості з нас, аби виконати заповіді, треба постійно контролювати себе, підправляти, каятись. Ісус каже: «Як Я виконую заповіді Отця». Життя Господа повністю й без жодних обмежень вкладалося в заповіді. В принципі, для Ісуса заповідей, як таких, не існувало, як сказано і в Павла: «На таких немає закону» (Гал.5:23). Так і для нас, коли ми досягаємо певної досконалості.

Любов – це почуття. Як не дивно, але інколи виникає необхідність доводити це, опираючись на Слово.

1-е твердження. Наша віра ґрунтується не на емоціях, а на Слові Божому.  Проти цього   не може бути жодних заперечень, але це аж ніяк не відміняє емоцій, не робить їх зайвими у нашій вірі, а тим більше – шкідливими.

2-е твердження. Любов Божа, це не  хвилюючий трепет серця, а сумлінне виконання заповідей Божих. Обґрунтовуючи такі свої погляди, наводять слова Ап. Іоанна (1Ін.5:3): «Бо  це любов до Бога, щоб ми дотримувались Його заповідей»; Якщо бути уважним, то побачимо, що й це місце Письма не заперечують наявності почуттів. Дійсно, людина, яка любить Бога, буде старатися виконувати Його заповіді, й не тільки це – вона, мов любляча дитина, буде намагатися зробити для тата все, щоб  заслужити батькову похвалу. В одному з російських перекладів Ін.5:3 саме так і звучить: «Любовь к Богу проявляється в исполнении заповедей Божьих) («Книга жизни»).

В Ін.14:15 Ісус дає заповідь, яка не залишає будь-кому можливості тлумачити її у зворотному напрямку: «Якщо любите Мене, то виконуйте заповіді Мої».

В Ін.14:21. є місце, яке нібито виключає любов як почуття, любов як первинний фактор у стосунках людини з Богом: «Хто знає заповіді Мої і виконує їх, той любить Мене...» Ніби це те, що стверджують деякі проповідники. Але якщо ми прочитаємо далі, вірші 23,24, то знайдемо там пояснення цим словам, що його дає Ісус одному зі Своїх учнів: «Хто любить Мене, той береже слово Моє...»

3-є твердження. Любов, це не приємне хвилювання душі, а велика жертовність, готовність «покласти душу за друзів своїх». Дійсно, важко собі уявити справжню Божу любов без готовності пожертвувати найдорожчим. Але радісне хвилювання зовсім не зменшує нашої самовідданості і ніскільки їй не перешкоджає. Знову ж таки: якщо справді любимо, то готові піти й на жертви.

Де течуть молоко і мед

Християнин, душу якого  освітлено небесним сяйвом, завжди радісний, співчутливий, готовий допомогти, привітний, навіть сльози його, коли йому трапляється терпіти випробування,  не бувають надто гіркі. Сльози замилування, сльози радості – це речі характерні для зрілого християнина, серце якого вже знає, що таке любов Божа.

На запитання: «Чи любите ви Господа?», сестра Наталя відповідає: «Так, звичайно! Слово каже, аби ми не полишали своїх зібрань, і якщо я люблю Ісуса, то хіба можу відмовити Йому у зустрічі? Він для мене немов би наречений, я одягаю для Нього найкращий одяг, йду і радію від передчуття нашої зустрічі. Для мене не стільки важливо, які пісні співають під час служіння, цікаві читають проповіді чи не дуже, для мене є найважливіше, що Він тут. Прокидаюся вранці й радію, що Він мене вибрав, я щаслива тим, що Він поряд. Інколи  плачу через те, що люблю Його, – це правда.

Хто каже, що любов не виявляється в почуттях, той ще не пізнав більш високих ступенів молитви, коли Дух, вливаючись у груди,  переповнює нас невимовною радістю й торжеством: хочеться співати, славити Його, говорити Йому ніжні слова, хочеться обійняти все людство, роздати  найцінніше».

Ведучи Ізраїль з Єгипту в землю обітовану, Господь сказав: «Я дам її вам на спадщину, землю, що плине молоком та медом...» (Лев. 20:24). Земля обітована для нас, християн, то є Царство Боже. Молоко в тому царстві – то чисте Слово Його, а мед – то любов Божа до нас, радість спілкування з Ним у Дусі Святому.

Небесна радість, як прояв Божої любові,  робить наше земне життя легким і світлим. В решті решт, свідчення Духа Святого нашому духові про те, що ми є діти Божі, здійснюється  не через якісь офіційні заяви служителів церкви, і навіть не стільки через те, що Він відповідає на наші прохання.  Безумовна, незалежна від жодних зовнішніх обставин радість у Христі і є найкращим доказом того, що Бог нас любить, що ми є діти Його і ми спасенні.

Другий напрямок застосування нашої любові – це люди, що нас оточують. Ісус каже, звертаючись до учнів: «Це я заповідаю вам: любіть один одного» (Ін.15:17). В іншому місці Ап. Іоанн пише: «Хто не любить (агапе), той не пізнав Бога, тому що Бог є любов».

 Гідні Христа

Є одне місце в Євангелії, що викликає чимало непорозумінь у віруючих. «Коли хто приходить до Мене і не зненавидить свого  батька та матері, і дружини й дітей, і братів і сестер, а до того й своєї душі, – той не може бути учнем Моїм» (Лук.14:26). Неутверджений християнин читає це й думає: «Які страшні слова! Чи можливо це виконати?»  В деяких сучасних виданнях Біблії перекладачі, аби не спокушати читача, сором’язливо пом’якшують слова Спасителя: «Коли хто приходить до Мене і любить більше ніж Мене батька свого, і матір…» Є й виправдання для такої заміни. В Мт.10:37 передано смисл цієї заповіді дещо м’якше: «Хто любить батька чи матір більше ніж Мене, той недостойний Мене».  Чому неправомірної? Ну, якщо вже беремося «причісувати» мову Ісуса, то, якщо бути послідовними, доведеться багато чого підправляти в Євангелії, аби незручні місця не різали слуху непідготовленому читачеві. Наприклад. Ісус каже: «І якщо око твоє спокушає тебе, вирви його і кинь від себе…» (Мт.18:9). Допитливі можуть знайти там  і про ногу, і про руку, що їх слід відрубати, як винуватців наших гріхів, і закинути подалі, та чимало інших місць, що недосвідчених спокушують і відштовхують. Насправді ж усе просто: Ісус любив користуватися так званою гіперболою, тобто навмисним перебільшенням з метою посилення виразності. Саме  її Він застосовує й тут, говорячи про стосунки віруючих із ріднею. І в Мт.10:37 ми знаходимо за смислом ті ж слова, але вже без гіпербол.

Як же полюбити Ісуса більше ніж своїх дітей? Деякі християни намагаються якось приглушити свою любов до рідних, аби вона, так би мовити, не вивищувалася. Звичайно ж цього робити не треба. Все вирішує тільки любов Божа (агапе). Лише вона єдина здатна підняти нас над любов’ю душевною, якою б сильною ця остання не була. Любові Божої в подостатку вистачить і на Господа, і на наших коханих діток. Варто лише вдуматись: якщо любов Божа в нас зросте до того, що ми будемо здатні любити навіть ворогів, то невже її не вистачить на наших найдорожчих?  Дух Святий все розставить по своїх місцях, всьому дасть Свою належну міру. 

Ось розповіді двох люблячих матерів.

Сестра Надія. «Для мене Бог – це все. На жаль,  не можу все те, що маю в серці по відношенню до Бога, вкласти у якісь слова.  Бог – це найбільша цінність, що її я придбала у своєму житті. Часто задаю Господеві запитання: за що Він мене любить? Мені дивно, бо я вважаю себе не гідною такої Його уваги. Але Він мене благословляє. Скажу кілька слів про наші стосунки у сім’ї. Мало хто сумнівається в материнській любові по відношенню до своїх дітей. І якось ми зібралися всією родиною, й діти почали сперечатися, кого я більше за всіх люблю. Я мусіла сказати їм правду. І коли я сказала, щоб вони не сперечалися й не ображалися на мене, тому що Бога я люблю більше за них, вони засумували. А наймолодший розплакався: «Невже ти мене не любиш?» А я йому кажу: якби Бога не існувало, то й ти не з’явився б на світ, і твоєї молодшої сестрички теж не було б. Двоє старших були б, а ось вас двох молодших точно не було б. Але Бог настільки любить нас, що подарував нашій сім’ї двох чудових діток. Як же я можу не любити Його!  У першу чергу я люблю Його, а потім вже вас, діти. Вони задумалися і через деякий час змирились. А Коля сказав: «Ти не ображайся, мамо, але я теж люблю Бога більше ніж тебе».

Сестра Валентина. «Одного разу я йшла вранці на роботу, думала про різні господарські справи, про сім’ю, про дітей, і раптом зрозуміла, що я вже не так люблю дітей як раніше, якось інакше. В мені несподівано прокинулася величезна любов до Господа, вона накрила мене немов морська хвиля. Все життя я жила тільки для дітей, мені ніхто не був потрібен, діти були свого роду ідолом для мене, але Господь усе змінив. Я стала любити їх по-іншому, а в серці з’явився трепет від зустрічі з Коханим Ісусом».

Критерії любові Божої

Чи є таке місце у Слові, такий критерій, що дозволяв би нам безпомилково визначити, що ми досягли досконалості в любові? Є. Це любов до ворогів. Ісус тісно пов’язує її з досконалістю (Мт.5:44,48).  «Любіть ворогів ваших… Отож будьте досконалі, як і Отець ваш Небесний досконалий» – то є ля нас одна з, можливо, найважчих заповідей Євангелія. Полюбити людей, котрі переслідують тебе, ображають, часто навіть ненавидять, маючи сатанинського духа, любити душевною любов’ю абсолютно неможливо. Навіть любові Божої (агапе), а тільки вона здатна вершити подібні дива, може бути недостатньою, якщо ми ще не укорінені й надійно в ній не утверджені. Іншими словами, вона має досягти зрілості.

Що ми відчуваємо, коли приходить така зрілість?  Любов до ворога має свої досить значні особливості. Вона не «приліплюється» до ворога, як «приліплюються» наші почуття, скажімо, до наших дітей чи до друзів, якби зливаючись із їхніми зовнішністю, гарними рисами характеру тощо. Вона – покриває, сама ж лишається без змін: не жахається від грубих слів, не піддається осуду, коли бачить гріхи ворога, не затьмарюється огидою до вчинків грішника, не закриває твоє серце перед небезпекою, не заважає щиро робити добро.  Ісус каже: «Любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, робіть добро тим, котрі ненавидять вас і моліться за тих, хто кривдить і переслідує вас» (Мт.5:44).  Ваша любов якби обеззброює ворога, позбавляє його сили: щось він там махає своїм дерев’яним мечем, але навіть ним вразити вас не може. Від вас – лише співчуття до людини, котру полонив ворог. «Любов ніколи не перестає!» Не згасає за будь-яких обставин! Любляче серце ваше завжди готове без примусу, без внутрішньої боротьби благословляти, робити добро, молитися за тих, котрі хотіли б вас знищити. І це наш труд: накинути на ворога міцну сітку Божої любові, а потім, благословляючи, молячись, працювати над повним зруйнуванням зла у цій поневоленій душа.

 

 

 


Перейти до наступного розділу Розділ 1. Хрест Божий 

Повернутись до Змісту