Не здивуюся, якщо хтось із тих, хто читатиме ці рядки, відчує розгубленість, як колись Петро: ось ми віруючі вже досить давно, нікого з нас не обійшли випробування, і ми завжди вважали, що несемо свої хрести. Якщо це не так, то чим же є тоді наші страждання?

«Прийдіть до Мене всі знеможені й обтяжені, і Я заспокою вас. Візьміть ярмо Моє на себе і навчіться від Мене, бо Я лагідний і покірливий серцем, і знайдете спокій душам вашим. Бо ярмо Моє любе і тягар Мій легкий» (Мт.11:28-30). Саме в цьому місці Ісус окреслює початковий шлях християнина. То є справжня програма для початківця.

– Прийти до Христа. Покаявшись, примирившись із Богом і довіривши Йому своє життя, людина почувається як після бурі в тихій затоці. Господь дає їй спокій.

– Взяти Христове «ярмо». Ярмо то є парна, як правило, упряж для волів. Під «ярмом» юдеї розуміли: а. «ярмо Небес», тобто відданість Богу; б. «ярмо Тори», тобто обов’язок кожного єврея виконувати параграфи Закону. Ісус пропонує Своє ярмо. Якщо ти береш на себе Його ярмо, то ти будеш нести його якби в парі з Ісусом, саме тому воно і є відносно «легке» у порівнянні з ярмом  праведника у Законі. 

– Навчитися в Ісуса лагідності й покірливості (кротости и смирению –  синод.), – така мета перебування в цій упряжці. Цілком зрозуміло, що навчання це не є лише освоєння доктрин, набуття знань, як вважає чимало християн, а є великою практикою, великим трудом над власною внутрішньою людиною.

– Прийняти Божий спокій.

Бачимо, що в цьому уривку спокій згадується двічі. Вперше згадується той, що настає після покаяння (Рим.5:1), і вдруге, коли з’являються в нас плоди духа. Між цими двома видами спокою величезна різниця. «Ні про що не журіться, а в усьому молитвою і благанням з подякою відкривайте прохання ваші перед Богом. І мир Божий, який понад усяке розуміння, збереже серця ваші і думки в Ісусі Христі» (Фил.4:5-7). Мир, що про нього говорить ап. Павло, має в єврейському розумінні (шалом) значно ширший смисл, аніж спокій, про що ми наразі не будемо говорити, спокій є лише складовою миру. Це саме той спокій, що його не може бути порушено ні турботами про службову кар’єру, ні надмірним опікуванням свого здоров’я та благополуччя своєї рідні, ні уболіваннями за власну долю.  Це ще називають повним посвяченням. То є кінцевий пункт для початківця і перший на дорозі до Голгофи.

На жаль, чимало християн не проходить у повноті цього початкового етапу, не досягає необхідного ступеню смирення, і тому вони не готові по-справжньому підняти свій хрест. Порівняймо себе з Ісусом, якщо ми намірились іти по слідах Його: «Він, бувши Богом за Своєю природою... умалив Себе Самого... принизив (смирил Себя – синод.) Себе, бувши слухняним аж до смерті і смерті хресної» (Фил.2:8).

 

 

 


Перейти до наступного розділу Розділ 4. Що нами рухає

Повернутись до Змісту