Як бачимо, умови, що передують взяттю хреста Божого, є досить жорсткі, тож очевидно, для того аби виконати їх, потрібна досить сильна мотивація. Євангеліє вказує нам на три чинники.

1.Особиста відданість Спасителю, велика любов до Нього. 

Той же Петро досить розпливчато на перших порах уявляв собі своє майбутнє, не бачив він, це очевидно, якоїсь чітко окресленої, сформульованої мети своєї діяльності, він просто любив Ісуса і готовий був іти за Ним куди завгодно.

2.Бажання бути гідним Ісуса (Мт.10:35-38).

3.Прагнення до досконалості

Ще раз розглянемо місце Писання, де йдеться про зустріч Ісуса з багатим юнаком (Мт.19: 16-21).  Роздумуючи над цим епізодом, бачимо, що юнак далеко не був новачком у вірі, він шанував положення Закону й очевидно мав значний досвід життя згідно Мойсеєвих заповідей. У Марка 10:21 написано: «Ісус поглянув на нього з любов’ю». Звичайно ж, не через те, що юнак мав багато грошей, і не тому що він був такий собі хороший хлопець.  «Все це я зберіг» – каже він. Слово зберіг має синонім виконувати. Як відомо, в Старому Завіті поняття спасіння присутнє лише як надія на майбутній прихід Месії, Ісус же проповідував досі нечуване: Я той Месія. Очевидно, що мрія про вічне життя глибоко гніздилася в серці юнака, що він прийняв вчення Ісусове, прийняв Самого Господа, бо без цього говорити про спасіння не мало сенсу. Тож юнак вирішив пересвідчитись у Самого Спасителя, чи на правильному він шляху. Ісус же відкрив йому значно ширші горизонти: «Якщо хочеш бути досконалим...», то не обмежуйся досягненням спасіння. Таку ж заповідь Господь дав і нам усім: «Отож, будьте досконалі, як і Отець ваш Небесний досконалий» (Мт.5:48). 

Любов до Бога, прагнення бути гідним Ісуса і бажання досягти досконалості. Ці три чинники взаємопов’язані і взаємонеобхідні. Дійсно, яким би великим не було наше бажанні досягти найвищих вершин у вірі, ми не знайдемо в собі сили для такої великої жертовності, якщо не полюбимо Ісуса настільки, що готові будемо заради Нього  відмовитись не лише від матеріального достатку, своїх уподобань, планів і так далі, але й від самого свого життя.  Ми не зможемо здійснити жодного духовного подвигу, якщо серце наше приліплено до своїх рідних більше, ніж до Ісуса. Також і з іншого боку: якщо не маємо ми в серці бажання рухатись до досконалості, любов до Бога може стати для нас лише засобом облаштування духовного й душевного комфорту. Мовляв, я з Господом, Він мене любить, я Його теж, – що мені ще потрібно!

Рішення рухатись до досконалості спочатку приймається на суто розумовому, душевному рівні. «Але не духовне перше, а душевне, потім духовне» (1Кор.15:46), –­ пише апостол. Коли це рішення переростає у наміри щось робити в цьому напрямку, якось діяти, Бог відкриває Свої умови. Тепер ми можемо підрахувати свої можливості і зважити свої сили. Їх, звичайно ж, виявляється замало. Ось тоді й починається справжній серйозний цілеспрямований підготовчий духовний труд.

Найхарактернішою ознакою того, що великий акт взяття нами хреста вже близько, є наше нове ставлення до всіх колишніх своїх цінностей і навіть до своєї коханої, безцінної душі. Рішення залишити все заради Ісуса, приходить до нас вже не як наслідок інтелектуальних роздумів, а як черговий етап духовного руху.  Просто все те, що колись являло для нас велику цінність, тепер цю цінність втратило, перестало бути нам цікаве й потрібне.  Ми стали байдужі навіть до власної долі: що Бог дасть, те й буде.

Перед тим, як узяти свого хреста, ми повинні також бути переконані, що здатні вірно «слідувати за Ісусом». Учням Христовим було в цьому плані легше, вони бачили Господа плотськими очима. Народ Божий, долаючи пустелю, чітко орієнтувався, він мав перед собою вогненний стовп. Нам же, віруючим останнього часу, необхідно навчитися чути в серці своїм голос Духа Святого. Можна благополучно прожити своє життя і отримати життя вічне, перебувати в лоні Церкви Його, виконуючи Його заповіді, але якщо у твоїх руках хрест, цього замало. Ти повинен «слідувати» за Ісусом, тобто йти слід у слід.  Інакше кажучи, знати волю Божу на кожен день свого життя і неухильно виконувати її.

«Коли купиш єврейського раба, нехай він працює шість років, а сьомого нехай вийде дармо на волю... А якщо раб той щиро скаже: «Полюбив я пана свого, жінку свою та дітей своїх, – не вийду на волю», то нехай його пан приведе його до суддів (перед Бога), і підведе його до дверей, або до бічних одвірків, та й проколе пан його вухо йому шилом, – і він буде робити йому повіки!» (Вих.21:5)  Господь викупив нас із рабства гріха Своєю дорогоцінною кров’ю, і ми добровільно побажали стати Його власністю. Тепер ми мусимо підкорятися правилам і звичаям, що заведені в Його домі.  Виконання заповідей на цьому початковому етапі є для нас часто досить нелегким тягарем: «А звільнившись від гріха, стали рабами праведності» (Рим.6:18).  Інакше кажучи, євангельські заповіді ще є для нас свого роду законом, доки наша стара натура не переродиться настільки, що ці заповіді стануть нашим життям, і нам не треба буде докладати якихось зусиль, щоб їх виконати: «На таких немає Закону» (Гал.5:23). Коли це збувається, колишній раб стає істинно вільним (і від гріха й від закону) і може жити як захоче. Але якщо він так полюбив (!) свого господаря (Ісуса), полюбив сім’ю (церкву), яку дав йому господар, що сам, добровільно, за своєї власної ініціативи побажав лишитися в «рабстві» назавжди, то він повинен укласти з господарем свого роду кровний завіт, скріпивши його краплею крові зі свого вуха, залишеною на древі (одвірки), що і є прообразом майбутнього хреста. 

 

 

 


Перейти до наступного розділу Розділ 5. Три голгофські розп’яття

Повернутись до Змісту