Інколи доводиться чути від віруючих: прийнявши Ісуса Христа, ми прийняли і розп’яття, тобто смерть, і тепер від нас нічого вже не вимагається. Це ніби підтверджується словами ап. Павла (Рим.6:3): «Невже ж не знаєте, що всі ми, які охрестилися в Христа Ісуса, охрестилися в смерть Його? Тож ми поховані з Ним через хрещення в Його смерть».  Вже поховані, тож уже досконалі, і ніби виходить, що нам тепер лишається лише користуватися плодами Його подвигу, насолоджуватись «молоком» і «медом» у Царстві Божому.  Хто думає так, той грубо помиляється. Ця помилка збила зі шляху істини чимало віруючих, породила масу братів та сестер, які, наштовхнувшись на перші серйозні випробування, були вражені великим розчаруванням (не отримали того, що їм обіцяли служителі) і відійшли від Бога. Але правди не бачить лише той, хто не хоче її бачити. Далі в тому ж уривку апостол Павло  продовжує: «Якщо ми з’єднані з Ним подобою смерті Його, то будемо з’єднані з Ним і подобою воскресіння». Подоба смерті, то не є справжня смерть, і подоба воскресіння не є справжнє воскресіння, яким би, на перший погляд, єретичним таке твердження не здавалось.

Чому при водному хрещенні нас занурюють у воду з головою, а не бризкають на нас віничком? Щоб подоба була повною. І наше розуміння майбутнього шляху в Христі Ісусі було чітке й наочне.  «Бо ви померли, а життя ваше заховане  з Христом у Бозі...  Тож умертвіть ваші земні члени: блуд, нечистоту, пристрасть і т.д.» (Кол.3:3,5).  Ви померли, але умертвіть. Ви мертві, але «члени» ваші поки що живі.  Тож «поховання наше» з Ним є лише відкриття для нас можливості пройти хресний шлях, вести з дияволом успішну боротьбу. Бо якби Ісус по-справжньому не помер на хресті, то ми нічого б не змогли вдіяти зі своїми непокірними «членами». А так, якщо не злюбимо життя свого навіть до смерті, переможемо князя світу цього кров’ю Агнця (Об.12:11).

Ісус сказав: «Я путь, істина, і життя» (Ін.14:6). Як бачимо, не пройшовши «путь», ми не досягнемо істини і далі не увійдемо в життя. І подоба наша до Христа не стане матеріальною подобою, нашим  практичним здобутком, а так і залишиться в числі прекрасних обітниць і сподівань. Увійдемо ж, неодмінно пройшовши через безліч випробувань і скорбот.  «Бо ми живі безустанно віддаємось на смерть за Ісуса, щоб і життя  Ісусове виявилося в нашому смертному тілі» (2Кор.4:10,11; Дії.14:22 та ін.).

Господь подарував народові Своєму землю обітовану, вона, згідно з обітницею, що її дав був Господь Аврааму, належала Ізраїлеві ще до його народження як народу, але щоб стати її господарем реально, народові треба було пройти вельми довгий і важкий шлях: Єгипетське рабство, пустелю, важку війну в Ханаані. Один відомий учитель Слова  ще ось як пояснював це питання. Так, наше  «я», наша «стара людина» вмерла й похована з Ісусом навіки, і тепер найважливіше завдання кожного з нас – докладати максимум зусиль кожного дня, щоб не дати тому «я» воскреснути.

Як відомо, на Голгофі стояло три хрести. З певною мірою переконання їх можна сприймати як алегорію всього нашого християнського життя.  Хрест Ісусів символізує наш дух, він приймається Богом («Отче, в руки Твої віддаю дух Мій» (Лук.23:46; Дії.7:59). Хрест розбійника, що покаявся, то є хрест нашої душі. Цілком зрозуміло, що ідея прийняти Господа спала на думку злочинця значно раніше, отже покаяння його  визрівало певний час. Так і наша душа. Вона проходить довгий і важкий (у більшості людей) життєвий шлях, допоки не визнає Христа як свого особистого спасителя. Розкаяна душа після смерті потрапляє в рай (Лук.23:43). Другий розбійник – то (символічно) тіло наше, що, як правило, до останніх хвилин земного існування перебуває в більшій або меншій конфронтації з духом («...бо плоть бажає протилежного духу, в дух – протилежного плоті: вони один одному противляться» (Гал.5:17). Тому воно залишається на землі, не успадковуючи Царства Божого: «...тління не вспадкує нетління» (1Кор.15:50).

 

 

 


Перейти до наступного розділу Розділ 6. Нове серце

Повернутись до Змісту