Любов до себе«Люби ближнього свого, як самого себе» (Лев.19:18). Ця заповідь є однією з найважливіших заповідей Писання. Вона була надзвичайно прогресивна для свого часу. Первісне суспільство керувалося  законом сильного та традиціями, що історично формувалися на принципах рівноваги інтересів.  Люди помічали, що  вигідніше для себе жити з сусідом у мирі, бачили: якщо щось давати, то й тобі дадуть, допоможуть.

Сила цієї заповіді полягала в тому, що вона:

1. Закріплювала все хороше у вироблених  віками етичних нормах поведінки;

2. Проголошувала рівність перед законом усіх людей;

3. Накладала заборону на дії з позиції сили.

Водночас вона була легка для виконання й зручна, бо не вимагала  від людей радикальної зміни поведінки й характеру.

Згідно з Божою заповіддю, ніхто не міг скористатися своїм службовим становищем, зробити собі якісь поблажки як можновладець чи старший за віком, або той, хто просто має більшу фізичну силу.  Побожні, а то й просто розумні чоловіки та жінки старалися виконувати цю настанову. В силу своєї практичності вона  діє навіть серед невіруючих, у язичницькому світі і дає непогані наслідки, оскільки міцно стоїть на засадах практики життя.

На перший погляд, все у цій заповіді виглядає чудово. І це дійсно було б так, якби не одне „але”: розмитість поняття „ближнього”. Саме тому, знаючи це слабке місце, хитрі фарисеї намагалися підловити Ісуса. „А хто мій ближній?” - спитав законник. Як знаємо,  Ісус, розповівши притчу, дає чітке визначення поняттю „ближнього”:  наш ближній, це той, хто явив нам милість. Узагальнюючи, можна сказати: не всякий, хто живе з нами поряд, є наш ближній, а лише той, з ким  ми пов’язані  стосунками взаємодопомоги, приязні.

Якщо додати до цього, що старозавітна заповідь діяла  в загальній атмосфері, що її Ісус  охарактеризував словами:„Люби ближнього і ненавидь ворога твого” (Мт. 5:43), то стане цілком очевидною обмеженість дії першої заповіді любові. Ближній, фактично, є нашим ближнім лише доти, доки ми пов”язані з ним узами добра, якщо ж він змінив ставлення до нас, то й наше ставлення до нього може змінитися – і то без порушення Закону.

Таким чином, очевидно, що при всіх позитивних проявах згідно з Законом, особисте „Я” залишається на почесному місці першості в нашому житті. Коло тих, хто може претендувати на нашу любов, є чітко обмежене і досить-таки вузьке.

До речі зазначимо, що під ворогами Старий Завіт розумів переважно представників чужих народів, які воювали проти Ізраїлю. Саме їх, не євреїв, можна було ненавидіти. По відношенню ж до представників свого народу  давалися такі настанови: „Не будеш ненавидіти брата  твого в твоїм серці... Не будеш мстити і не будеш злопам’ятним...”(Лев.19:17,18).

Дивно, але й сьогодні від деяких проповідників нерідко доводиться чути „глибокі” проповіді про те, що нам треба сильно любити себе, бо інакше, мовляв, ми не зможемо належним чином любити ближнього свого. Просто не віриться, що ці шановані  люди можуть не помічати нової заповіді, даної нам Ісусом Христом. В  Ін.13:34 Господь каже прямо: „Нову заповідь Я вам даю...  Як Я вас полюбив, так любіть один одного й ви”.

Нова заповідь є вершиною християнської любові.  Вона орієнтує нас не на наше егоїстичне „Я”, як це робить Закон, а на жертовну любов Христа.

Нова заповідь любові незрівнянно ширша за стару.  Під час таємної вечері Ісус проголошує її у досить вузькому колі найбільш наближених учнів. „По тому дізнаються, що ви Мої учні, якщо будете мати любов між собою”. Але це аж ніяк не означає, що заповідь розповсюджується лише на вузьке коло тих, хто досяг високого духовного рівня. Ще раніше Ісус скасовує саме поняття ворога. „Любіть ворогів ваших...” (Мт.6:44)  Ворог віднині це не той, кого ненавидимо ми, а той, що „проклинає”, „кривдить і переслідує” нас. Фактично, ворогів у християн не існує, оскільки ненависть до будь-кого з людей для віруючого неприпустима. Таким чином, обмежень на розповсюдження любові тепер нема. „Бо так  полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб кожен, віруючий у Нього, не загинув, а мав життя вічне” (Ін.3:16). Тож у Господі й ми відкриті своєю любов’ю для цілого людства.

Якщо врахувати, що Бог не дивиться на світ, як на море, де всі краплини злиті в суцільну масу, а бачить кожну особистість до „останньої волосини на її голові”, то масштаби такої любові просто неможливо собі уявити. І тоді стає зрозуміло, що й Ісус каже не про людські душевні почуття, а про дещо незмірно більше.

Лише любов Божа, поселившись у нашому серці, здатна наблизити нас до чуда.

Виктор Филиппович Котовский
www.goodseed.in.ua