pidlitkova agresiyaНа столі чого тільки не було! Тістечка, цукерки,  фрукти, салати... Мама дозволила покористуватися кращим сімейним сервізом, так що  різні там чашечки-скляночки стояли, виблискуючи чистотою, в нетерплячому очікуванні, коли їх наповнять шипучою солодкою водою. Посеред столу височів на спеціальній підставці іменинний торт зі свічками, все було так урочисто, так красиво! Та Юля сиділа біля цього багатства і ледь не плакала. Ось уже майже година, як мали з’явитися її гості, але нікого не було. Навіть не зателефонував ніхто!  Промучившись в очікуванні та сумнівах ще з півгодини, зняла слухавку. Першим набрала номер Тані, з нею у Юлі були стосунки найкращі.

– Танюх, привіт...
Привіт. Це ти, Юлю? Як справи? ­
– Нормально. На тебе, між іншим, чекаю.
На мене? – В слухавку до Тані настирливо рвалися якісь крики, грюкіт, сміх.
У тебе що, гості?
Та ні, то по телеку... Ти щось хотіла?
Та ні, нічого...
– Тоді пока!

Серіал дивиться... Забула. Позавчора  тільки двічі всім нагадала, дала адресу, розказала, як будинок знайти. Живуть недалеко... Юля ледь стримала сльози, та зібравшись із силами, зробила ще один дзвінок. Слухавку підняла Дімина мама.

Ти до Діми? А його немає. Десь побіг із хлопцями. Напевно, в футбол ганяють. Ти подзвони пізніше...

Третього дзвінка робити не стала. Все зрозуміло. Вона їм просто не потрібна. Впала на подушку і, вже не стримуючись,  заридала на всю кімнату. Добре наплакавшись, стала прибирати зі столу. Образа то відступала, то знову накочувалася хвилями жалю й обурення. Може, правду мама казала про однокласників: „Вони зі світу, доню, в них своє життя, свої інтереси, а ти для них – чужа”. Юля не дуже вірила в це, і так хотілося мати друзів! Та ось воно вийшло як.

От якби був у неї брат або сестричка! Думки її вже вкотре повернулися до цієї давньої мрії. Скільки себе пам’ятає, чекала як чуда їхньої появи. Ще маленькою була, не раз мама діставала з-під Юлиної подушки цукерки,  жуйки, горішки: „І навіщо ти завжди напихаєш їх оце сюди?” – дорікала дочці. А та мовчала винувато, соромлячись зізнатися, для кого вона все те збирає. Вже любила їх, навіть не бачивши ні разу. Нікому ніколи не казала про свою велику мрію, але одного дня таки наважилась. Мама вислухала дочку й важко зітхнула: „Лікарі не дозволяють, доню, мати нам більше діток. Слава Богу, хоч ти в нас є... Ми з татом молимось, і ти молися. Богові все можливо”. 

Після молитви настрій трішки покращився. Взяла ще Біблію. Відкрила перше-ліпше місце:  „Один чоловік справив велику вечерю і запросив багатьох. Коли настав час вечері, послав раба свого сказати запрошеним: „Ідіть, бо вже все готове!” І почали всі вибачатися... Тоді господар дому розгнівався і сказав рабові своєму: „Піди швидше на вулиці і провулки міста і приведи сюди вбогих, калік, сліпих та кривих...”

Юля зраділа: ну ось, Господь і підказав, що робити. Швиденько зібрала невеликий пакунок і вийшла у двір. Але й там на неї чекало розчарування: нікого з дітей не було видно. Пішла так собі через парк до метро, вже й сама не знаючи навіщо. Проходячи повз пам’ятник, побачила двох замурзаних дівчаток свого віку, що сиділи  на бильцях огорожі, теліпаючи ногами, й лускали насіння.  „Ось їм і дам, їх і пригощу”, –  з легким відчаєм, ніби комусь наперекір,  подумала Юля й рішуче підійшла до дівчат.

– Привіт…
Привєт, – відповіла старша, – чорнява, вилицювата,  зі шрамом на верхній губі.
Можна мені… Можна, я вас пригощу. Ось тут у мене… –  Юля квапливо  стала діставати з пакунка солодощі.

Дівчата мовчки й насторожено дивилися.

А што ета ти раздайошь здесь… Багатая, што-ли, очень?
Ні… У мене сьогодні день народження, і я...
А-а, панятна. Тагда давай.

Вихопила в Юлі з рук  пакет з тістечками, два миттєво проковтнула, а одне, що лишилося, тицьнула подружці:

На, Катька...

Так само миттєво розіпхала по своїх кишенях цукерки та фрукти, кілька простягнула Катеринці.

Класс... – задоволено витерла губи рукавом. – А калбаси у тєбя нєту?
Є... Тільки вдома.
Так пайді прінєсі, – дещо нахабно глянула на Юлю смаглявка. – А то ми с утра нє жрамши. Вот Катька нє даст сбрєхать.
Ну... – розгубилася Юля, і раптом несподівано для самої себе сказала: –  Може, ви до мене підете? Я вас запрошую.

Посадила дівчаток  у кімнаті за стіл, увімкнула музику, сама пішла на кухню, щоб зібрати на тацю. Коли повернулася, гості ходили по кімнаті й розглядали картинки на стінах.

– Як у вас цікаво... – захоплено  обвела очима кімнату Катя. –  Які гарні малюнки... Мабуть дорого коштують...
А ми не купували. То мама малює. Вона в мене художник, – пишаючись, сказала Юля.
Я теж малювати люблю...
Ага! Любіт, любіт, – перебила її Віра. – Весь падвал абрисавала. А что толку? Лучше би прасіть научілась. А то как жрать єй нє дам, так будєт нєдєлю хадить галодная.

Тим часом на столі все вже було готове.

Ну, Юлька, – сказала Віра, жадібним поглядом обводячи страви, желаєм тєбє... Ну, сама знаєшь, всєго... – і спритно взялася до харчів.

Юля дивилася, як гості уминають  овочеве рагу та котлети, як смакують газованою водою, й відчувала себе просто щасливою. Добряче підкріпившись, дівчата повеселішали,  розм’якли й стали розповідати про себе. Юля дізналася, що у Віри є батьки, вони алкоголіки, били її й посилали жебрати, а те, що приносила, пропивали. Тоді вона від них і пішла. А в Каті мама померла, бо тато з неї дуже знущався. Потім він щось зробив погане, його посадили до в’язниці,  і він теж помер. Катю взяли в дитячий будинок, вона познайомилася з Вірою, їм обом там не сподобалось, і вони вирішили втекти. 

Потім Віра стала хвалитися, які вона речі вміє. О, чого вона тільки не вміла! І на руках ходити, і танцювати „на пузі й на голові”, і навіть фокуси показувати. На поличці писанка дерев’яна лежала, Віра взяла її – гоп! – і писанки не стало.  А потім дістала її з-за коміра у Юлі.

Одне слово, весело було. Та посидіти ще гості  не захотіли, адже ось мали з’явитися Юлині батьки.

– Приходьте до нас... – Юля сказала це зовсім щиро, з цими дівчатами було так цікаво, вона їм була потрібна, їй не хотілося їх відпускати.
Абєзатєльна прідьом! ­ – махнула рукою Віра.

За вечерею Юля захоплено розповідала батькам, як провела цей незвичайний день. І про зраду однокласників, і про двох  бомжат, яких знайшла в парку, і про те, як вони тут утрьох бенкетували. Тато лише супив брови та хитав головою, мама ж раз по раз сплескувала руками:  «Як ти наважилась... Привести в дім вуличних дітей! Це ж могло статися що завгодно!» «Мамо! Ну ти ж сама мені читала: «Хто напоїть  хоч кухлем води...» Коли вони трішки вже й засперечалися, обізвався нарешті тато: „То є добре, доню, що ти проявила таке співчуття, бідним треба допомагати, так учить нас Господь. Правда, це можна робити в різний спосіб, але то наразі вже не має ніякого значення. Ти задоволена, Бог тебе зберіг, і нам залишається тільки подякувати Йому”.

У понеділок чудовий настрій не полишав Юлю і в школі, про її день народження в класі пам’ятали, привітали й подарували, мов дорослій дівчині, букетик квітів. Юля просто літала щаслива і навіть не здогадувалась, яка гроза збирається над її головою.

Увечері  повернулися з роботи батьки, всі разом сіли до столу. Тато був спокійний і зосереджений як завжди, але мама...  Юля відразу помітила: з мамою щось не те.

Юлю, – сказала вона після молитви. – Вчора  я не хотіла про це говорити, не хотіла псувати тобі настрій, але сьогодні мушу сказати... Юлю, ти пам’ятаєш, за день до твого дня народження ми з тобою дивилися бабусину скриньку, різні брязкальця там...

– Може не треба про це, Олю? ­ – перебив її тато.
Ні, Колю, треба. Юля вже не маленька дитина, і вона повинна знати про все, що відбувається в сім’ї, тим більше, що... Пам’ятаєш,  там був бабусин золотий ланцюжок...
Ага... – сказала Юля, відчуваючи, як холод заповзає в груди.
Так ось, – продовжувала мама, – вчора увечері я заглянула в ту скриньку, –  ланцюжка там нема.
А куди ж він подівся? – ледь ворухнула затерплими губами Юля.
Я думаю, це треба запитати твоїх учорашніх гостей.

Почалася довга й нудна розмова. Час від часу мама хапалася за серце, а тато капав у склянку заспокійливе. 

– Завтра... – говорила вона, стискаючи скроні, – сьогодні вже пізно, а завтра... ми підемо, ми їх знайдемо... Або ні... Це нічого не дасть, вони вже втекли далеко. Треба заявити в поліцію. Колю! – обернулась до чоловіка. – Завтра ти повинен піти у відділок! Розкажи, нехай їх знайдуть, їх же розшукують, вони ж на обліку!

 Чекай, Олю, чекай, треба заспокоїтись, треба добре все обміркувати...

В їхньому домі тато впровадив правило: нічого не робити зопалу, поспіхом. Так і тепер: відклали справу до завтра. Вночі Юля майже не спала. Уявляла собі, як прийдуть суворі дядьки з поліції, як будуть ловити Віру з Катею. Що це зробила Віра, Юля не сумнівалася, вона й батькам так сказала, але ж дістанеться дівчатам обом. Їх же в тюрму посадять! Було шкода їх, особливо Катю, –  у неї ж немає нікого! – і зовсім чомусь не шкода  було того золотого ланцюжка.

На другий день увечері всі зібралися знову. Мама виглядала погано – обличчя припухло, очі почервоніли. Знову почала про поліцію, але тато лагідно зупинив її:

Олю, я тебе дуже добре розумію, але все ж таки давайте не забувати, що ми християни.
Ну я знаю, я знаю, що ти робити нічого не хочеш! Тобі аби ніхто тебе не чіпав, не порушував твого спокою!
Олю, я тобі куплю нового ланцюжка, ще кращого.
Непотрібно мені! Ти не розумієш! Це подарунок моєї мами, єдина цінна річ в її домі, мама по копійці збирала все життя, щоб я мала пам”ять про неї!­ Я хотіла передати його Юлі, коли вона стане доросла!

Тато похмуро мовчав, Юля, зігнувшись над мискою, механічно длубала виделкою картоплю. Коли мама замовкла, дочка нарешті наважилася вставити й своє ледь чутне слово:

Може, нам помолитися, попросити Бога, і Він нам все поверне...

Ніхто їй не відповів. Усі мовчали. Після довгої важкої паузи тато сказав:

 Любі мої. Моя думка така: нікуди нам іти не треба, не треба нікого шукати й ловити. Бог дав – Бог і взяв. Висловимо Йому свої прохання, віддамо все в Його руки. Бог завжди усе робить нам на благо. Ти віриш у це, Олю?

Мама схилила голову, сльози рясно закапали в її тарілку.

Минуло кілька днів. Мама в поліцію не пішла, але видно було, ­ дуже переживала. Навіть помітно схудла, що, як зауважив тато, було їй дуже до лиця.  Кілька разів молилися всією сім’єю, – ну, за те, звичайно... А Юля ще багато разів сама. 

Невдовзі у неділю, коли повернулися з богослужіння й сіли обідати, у двері подзвонили. Всі здивовано переглянулись ­– ніхто нікого сьогодні не чекав. Мама пішла, не питаючи хто там, відчинила. На порозі стояла замурзана й погано одягнена дівчинка. Підведені синцями її великі сірі очі висловлювали безмежну  довіру і якесь дивне радісне очікування.

Катя! – почула Ольга Петрівна за спиною радісний  вигук Юлі. За мить дівчатка вже обіймалися  у вітальні.

„Це одна з тих двох...”– зрозуміла Ольга Петрівна. Перше, що хотілося, – міцно схопити це дівчисько за руку: „Ага... піймалася... Ану кажи, де твоя подружка!” А якщо ні, то взяти її за шкірку й викинути на сходи: „Геть звідси! Щоб ноги твоєї тут не було!” Дівчата стояли й обидві зі страхом і надією дивилися на Ольгу Петрівну. 

– Ну що ж, проходь... – видавила із себе мама.

Далі було купання, переодягання й наведення краси. В Юлиних джинсах і чистенькій футболці, Катя зовсім змінилася. Посадили її за стіл, прийшов і тато. Всі мимоволі замилувалися  гостею. Ніхто ні про що її не питав, не спитали й про Віру. Нагодували, дали на дорогу. Тато простягнув десять гривень: „На морозиво...”  Коли Катя пішла, він міцно обійняв обох своїх „жінок”.

Дорогі мої... Я вас дуже обох люблю.

Катя стала заходити. Вони подружилися з Юлею. Та ненадокучливо давала їй різні книжки. Звичайно, розповідала про Бога, подарувала Євангелію. А Ольга Петрівна займалася з нею малюванням. Тим часом настала осінь. Ставало дедалі холодніше. Одного разу Катя прийшла сильно простуджена, з температурою, і мама лишила її. Майже на тиждень. Батьки були на роботі, Юля у школі, Катя – сама в чужій квартирі, де багато речей, що їх можна було б продати або обміняти на щось потрібне, але нічого не пропало. Коли одужала й пішла, Ольга Петрівна зробила всім досить несподівану заяву.

– Відколи ця дитина з’явилася в нашому домі, я втратила спокій. Кожного разу, як вона йде, я місця собі не знаходжу. Ну куди воно пішло? Де воно ночує? Надворі осінь, скоро настане зима! Що далі? Така обдарована дитина! Як малює, який голос у неї! Не знаю, Колю, думай і щось вирішуй, ти у нас глава сім’ї, ти за все й мусиш відповідати.

Тато не сперечався. Думав він кілька днів, вів якісь таємничі переговори то з дружиною, то з дочкою, ходив заклопотаний і мало їв. Нарешті сказав, що хоче оголосити своє рішення.

Ось що, любі мої... – почав піднесено, ніби підкреслюючи урочистість моменту. – Ви знаєте, Катя, ця безпритульна дівчинка, сирота, стала вже як своя в нашому домі. Юля її полюбила і мама наша, як я спостерігаю... теж. – Мама зробила вигляд, що не помітила запитальної нотки в словах тата. – Отож, щоб багато не говорити й не мучити вас, скажу прямо: треба брати Катю в нашу сім’ю як другу дитину, як Юлину сестру.

Юля завищала від радості й підстрибнула на своєму стільці.

Ур-ра-а-а!
Що ура, що ура? – зупинила її мама. ­– Думаєте, це так просто... – Й почала розповідати, скільки різних державних інстанцій треба пройти, яку безліч паперів зібрати, які труднощі подолати. І звідки тільки вона все те знала...

Наступного разу, коли Катя знову прийшла й загостювалася на цілий тиждень, Ольга Петрівна просто не відпустила її на вулицю. В домі почалося нове життя. Каті багато чого треба було в собі змінити, звільнитися від старих босяцьких звичок, але її зговірливий, поступливий характер і загальна любов допомагали всій сім’ї здобувати перемоги. Тепер до церкви вони ходили всі четверо. Каті там подобалося, вона всім цікавилась, про все розпитувала і скоро згодилася піти в недільну школу.

Коли з оформленням документів було закінчено, вирішили зробити святковий вечір.  Наготували всього, ніде було поставити! Тато одягнув свій новий костюм, пов”язав краватку, мама зробила зачіску. Катя сиділа в новенькому світлому платті  мов янгелятко, але якась напружена  й ніби сумна. Ніхто ні про що не допитувався, всі звикли, що різкі перепади настрою траплялись у Каті частенько й без видимої причини, але чим далі, тим обличчя її все більше похмурніло, і вже скоро стало зрозуміло: з дитиною щось не те. 

– Котику, ластівонько, скажи нам, що з тобою, – нахилилася до неї Ольга Петрівна. – Сьогодні такий день, ми всі такі щасливі, а ти? Що трапилося, моє серденько?
– Я хочу бути християнкою, як ви усі... ­–  тихо мовила Катя.
– Так це ж чудово, ­– вихопився тато. –  Будеш! Нема ніяких перешкод!
­ Ні! – раптом закричала Катя . – Ні! Я не хочу! Я не можу! Я краще піду від вас! Пустіть, я не хочу тут бути! – Вона рвонулася в бік дверей, Ольга Петрівна перехопила її, міцно притисла до грудей.
­Дитино, рідна! Заспокойся, скажи, що тебе мучить, що в тебе на серці...

Катя так само раптово стихла, вивільнилася з обіймів. Мовчки опустила руку за пазуху, щось вийняла в кулаці, підійшла до столу і ніби з огидою кинула на скатертину... всім знайомий золотий ланцюжок бабусі.

Пробачте мені, пробачте! – знову закричала, щось намагаючись сказати, пояснити, – то вже була просто істерика. Ольга Петрівна знову притягла її до себе, і все жіноцтво дало волю сльозам.  Сльозам очищення, прощення і радості. Навіть тато, завжди розважливий і спокійний, зніяковіло прокашлявся й розчулено приклав до ока паперову серветку.

 

 

Віктор Котовський
Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.