open your heart for godЧасто доводиться спостерігати: була людина, а тепер її крісло в залі для зібрань порожнє і вже давно. Особливо болісно, коли недораховуються когось зі служителів. Нерідко при цьому занепадає і те служіння, що він його вів. Деякі причини цього явища лежать на поверхні, деякі глибоко приховані, їх треба через молитву виводити назовні і вживати необхідних заходів, щось змінюючи у церкві.

Молодий служитель — здібний, активний християнин — перестав ходити на проповіді. «Мені шкода часу. Я все це вже знаю, мені тут нічого взяти». Ніби нічого поганого нема в тому, що брат має спрагу до Слова, бажає більшої мудрості – це добре, і все ж очевидно, що тут не бракує певної долі егоїзму. Знаючи брата, можу сказати, що така його позиція не є проявом особливо егоїстичного характеру, просто ми всі так виховані.  З комуністичних часів ми настроєні більшою мірою брати аніж давати. Така була система: партійна влада з виглядом великої благодійниці видавала нам потроху нашу ж, відібрану у нас власність. Хто пам’ятає колгоспи, той знає: не зібране на полі швидше спалять або переорють, ніж віддадуть людям. Це міцно закріпилося на рівні нашої підсвідомості, як стиль взаємин між людьми.

Якось у нас проповідував один брат з Америки, проповідував про те, що кожний християнський народ повинен бути давачем. На наше звичне «Та ми ж такі бідні, та ми ж такі нещасні...» різко відповів: «Я об”їздив увесь світ і скажу вам: Україна не бідна країна. У вас є що давати. Але ви цього не робите. Отож, хто скупо сіє, той скупо і пожне».  З таким же настроєм – лише брати — більшість із нас приходить і в церкву. Мине чимало часу, поки ми відчуємо і приймемо серцем іншу систему цінностей та взаємин, інший дух: «Блаженніше давати, ніж брати» (Діян.20:35); поки ми почнемо переживати незрівнянну радість бути щедрим роздавачем, а не завжди ущемленим і приниженим споживачем поданої милостині. Поки нам, в решті решт, стане соромно вирішувати свої справи за рахунок чиєїсь християнської щедрості.

Хто не захоче прийняти цього духа, буде мати велику проблему. Ця проблема – поступове знекровлення віри. Охолодження віри спричиняє тихе, зовні майже непомітне, але глибоке розчарування.  Колись яскраве й бурхливе християнське життя  втрачає свою чудову барвистість, не стає тих маленьких, але таких потрібних нам чудес, десь дівається наше натхнення, наше бажання діяти, трудитись, тривале свято перетворюється на сіренькі, майже безрадісні  будні, добре знайомі нам  ще з нашого дохристиянського животіння.

Кризу цю проходить майже кожен віруючий. Раніше чи пізніше брат і сестра починають помічати, що семінари, лекції, книжки пропонують йому те, що він уже більшою мірою знає. Багаторазові спроби практичного застосування тих усіх знань дають вельми скромні результати, тож надто не захоплює вже ні новий Пенуел, ні «просочення Духом», ні молитва Іавіса. Ні, ми, звичайно ж, не відходимо від Бога, просто летимо, як мовиться, «на автопілоті», досягнувши кожний своєї висоти, вже не прагнучи до духовних злетів та віражів.

Таке явище — це рубіж. Якщо ти не зупинишся перед ним, а здолаєш його, то перейдеш у нову якість, тобі відкриються нові, вельми привабливі перспективи. Якщо ж ні, то перетворишся на сірого обивателя в Ісусі Христі, недільно-святкового прихожанина, який неодмінно тихенько собі служить двом панам: Богові й мамоні. Рідше, але теж доволі часто зустрічаємо, з цієї ж категорії віруючих, «великих» діячів від теології, котрі почувають себе неперевершеними експертами у своїй міленькій затоці, навіть не підозрюючи, що поряд є глибоке море.

Кожній людині, що прийшла до Христа, Бог виділяє певний обсяг необхідних їй знань і досвіду, що вона може здобути, користуючись своїм плотським розумом.  Коли ми освоїли цей, так би мовити, ліміт, тоді і з’являється оманливе враження, що ми знаємо вже все. Дуже оманливе, бо кожен зі мною погодиться: пізнання Господа нашого Ісуса Христа не має меж. 

Перехід на новий етап починається з перетворення того, хто бере, в того, хто дає. Слова «Давайте – і дасться вам: доброю мірою, утрушеною, наповненою, натоптаною віддадуть вам» (Лук.6:38). стосуються не лише матеріальних речей, але й знань. Коли ми, вщерть наповнивши свою інтелектуальну посудину, почнемо щедро роздавати  її вміст, через деякий час у нас з’явиться незадоволення своєю працею  від постійного користування старим надбанням, захочеться ділитися чимось новим, дарувати людям одкровення. І тоді Господь відкриє нам більш глибокий шар Своєї мудрості. Ось перспектива й мета освоєння цих глибинних покладів: «Коли знали Христа за тілом (по плоті - ВК), то тепер уже не знаємо» (2Кор.5:16).  

При цьому необхідно врахувати й наступне: Господь нікому не дає знання заради самих знань. Єва захотіла отримати знання, і то було, м’яко кажучи, не зовсім у форматі Божих передбачень. Надмірна пристрасть до накопичення інтелектуальних багатств, що її у світі цьому найчастіше спостерігаємо у людей серйозно зайнятих наукою, межує з захланністю (любостяжанием – синод.), її Ап. Павло ставить в один ряд з ідолослужінням (Кол.3:5). Тож Господь дає стільки, скільки нам треба. Не менше, але й не більше.

Примноження знань відбувається у міру нашої здатності «перетравити», розчинити їх вірою у своїй внутрішній людині, зробити суттю свого життя. Коли ми засвоїмо початковий, первинний  запас знань, здобутих працею плоті, надійно й незворотньо впровадимо його у свою життєву практику (Євр.4:2), лише тоді Господь почне давати нам нове.

Служителів з добре розвиненим інтелектом підстерігає в їхній духовній практиці велика небезпека: на якомусь етапі  духовного поступу зупинитися  й перейти в область теорії, приймаючи примноження службового досвіту та книжкових знань за справжнє духовне зростання. Чутливі до руху Духа Святого віруючі безпомилково відрізняють слово пережите проповідником від слова запозиченого. Ап. Павло мав прекрасний принцип, його варто було б узяти на озброєння й кожному з нас: «Не осмілюсь сказати що-небудь таке, чого не зробив Христос через мене... словом і ділом, силою... Духа Божого» (Рим.15:18).

Слово, дане Апостолу Богом, знаходило своє постійне підтвердження і втілення в його внутрішній істоті і його проповідницькій діяльності. Образно кажучи, духовний хліб, що його пропонують віруючим у церкві, мусить бути виготовлено власноруч, а не куплено в магазині готовим.  Знайти хороше зерно, перевіяти його, перемолоти, замісити борошно і спекти гарно вимішане тісто на вогні Духа, то і є справжнє служіння словом.

Тож якщо ти відчуваєш, що «знаєш уже все», то знай і наступне: час копання твоєї духовної ниви ручним інструментом вже позаду, треба запускати потужну техніку. Тому ж хто «любить Бога...  дано знання від Нього» (1Кор.8:3). Ти дозрів, щоб вийти на простір, де знання здобуваються через безпосереднє спілкування з Духом Святим, через Його одкровення.

Особливо важливо це розуміти тим, котрі ведуть церкви. Чим старша церква, тим більше з’являтиметься в ній людей, які знають більше за пастора, – у громаді неодмінно підростатиме своя інтелектуально розвинена, енергійна молодь, – слава Богу! – але пасторського помазання, якщо пастор постійно розвиває його в собі, не перевершить ніхто, і жоден молодий магістр теології не подумає про свою церкву: час мені вже залишати цей дитячий садок.

«...розоріть собі цілину. Бо час шукати Господа» (Ос.10:12). Час починати новий пошук, час устремління до нових висот! Цілина в нашому серці це земля, що її ще не торкався по-справжньому плуг Духа Святого, це оте наше природне, плотське, де росте багато чого різного, але обмаль по-справжньому корисного й цінного. Підготувати на такій цілині ділянку для культурної обробки не так легко, як може видатись. Люди, у більшості своїй, не хочуть відмовлятися  від міцно засвоєних старих понять. Серця тих, що „знають усе” – дуже тверда цілина. На будь-яке питання у них є «правильна» й вичерпна відповідь, на все у них є своя непохитна думка.  Підняти цілину означає відмовитись від своїх  „глибоких” знань, від тих стереотипів, що цілковито задовольняли нас, коли ми були ще на рівні мудрості душевної, а це  – постійні зусилля над собою. Людина, яка успішно рухається в Дусі, буде весь час переглядати й ґрунтовно перетрушувати свої інтелектуальні скарбниці, і це приходить не стільки від проповідників, скільки від Самого Духа під час задушевних бесід з Господом наодинці за зачиненими дверима сокровенної кімнати душі. «А помазання, яке ви прийняли від Нього,- воно в вас перебуває, і ви не потребуєте, щоб вас хто навчав. ...те помазання навчає вас у всьому» (Ін.2:27).

Це прекрасно. Тим більше, що вихід на такий досить високий рівень не відміняє для вас ні служіння у церкві, ні обміну думками з братами та сестрами у ваших групах, бо кожного Бог наділяє своїм, кожному дарує нове, аби ніхто вже не  обманював себе переконанням, ніби знає все, щоб наші богослужіння процвітали й наповнювались живою водою не лише з одного-єдиного джерела. Щоб кожний із нас міг принести щось неповторне і свіже на спільну духовну трапезу, щоб мали ми постійну потребу один в одному,  навчаючи один одного, допомагаючи один одному розрихлювати в собі скам’янілу духовну цілину, готуючи свої серця до нових і нових посівів.

Коли ви виходите на цей рівень, відчуття виробленої, виснаженої землі на вашому духовному полі  зникає, пропадає враження обмеженого, ретельно дослідженого простору навколо вас, ви відчуваєте, що здатні переставляти гори. І знову церковне життя стає цікавим, але вже по-новому.

 

 

Віктор Котовський
Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.