Galina Після того, що сталося в сім’ї Галини, я був готовий побачити в домі сліди тієї розрухи, що напевно була у її душі, але нічого такого не помітив: чисто, затишно, скрізь ідеальний порядок, в оселі багато квітів. Сама сестра, акуратна й привітна, зовні виглядала справжнім носієм благополуччя і спокою.

Ми сиділи на кухні, пили чай. За вікном стояла весна. Тихий, теплий весняний вечір. В такі вечори здається, що світ подолав усі біди, вирішив усі проблеми і нарешті досяг свого повного щастя.

“Знаєш, Галю, я часто думаю: чому так Бог розподіляє наші випробування? Одному пригорщу всипле, а іншому так, що на три життя вистачило б. Б’ється цей бідний мученик, б’ється, мов муха об скло роками, а інші збоку, такі ж брати та сестри, процвітають, не знаючи горя... ” Вона зітхнула. “Про те лише Бог один знає... Господь мені якось відкрив: ти будеш носієм Мого світла, люди, дивлячись на тебе, будуть воздавати Мені хвалу. До мене, знаєш, по-різному ставляться... Одні з осудом, кажуть: “Навіщо ти за це взялася? У тебе діти, у тебе чоловік, ти чоловікові повинна служити, через це в домі твоєму ніколи не буде миру... ”, інші... Сестра з групи милосердя якось мені скаржиться: «Треба йти до інвалідів, як згадаю, скільки з ними проблем, і так не хочеться! А Бог мені каже: «Ти подивись на Галю». Це мене укріплює. Але значно частіше чую інше: “Де ж твій Бог? Як же ти кажеш: Він захистить, він збереже? Чому ж твою сім’ю не зберіг?” І це мені найбільше болить.

Галя почала розповідати, як познайомилася з Тетяною, матір’ю Сергія. Сталося це на нічному молитовному служінні в церкві, куди жінка прийшла зі своєю проблемою. Мала вигляд як людина, що несе в собі велику біду. Перед молитвою розказала про сина, і Галя зрозуміла, що це той хворий, про якого говорив пастор на служінні.

Бог сказав Галині: “Молися за цього чоловіка”. Було їй показано у видінні і клітку й Сергія, – у білій полотняній сорочці, лисого, без зубів, – таким він став значно пізніше, стояв, ніби на картинці у шкільному підручнику, як Степан Разін, коли його везли  на страту. Бог відкривав, що там окультизм, чаклунство, там непрощення й багато чого іншого, цей покрив на його розумі – через беззаконня батьків. 

Галя молилась, допомагала їм, наскільки дозволяли можливості. Так минуло десь років зо два. І одного разу Тетяна подзвонила й сказала, що вона хвора, і що діагноз її не залишає надії на життя. І тоді вже  впустила до себе в квартиру. І Галя на власні очі побачила весь той жах.

“Дивлячись на здичавілу людину в клітці, я думала: ну що моя проблема порівняно з цією! У мене Віта в той час лежала в лікарні, а Тетяна дзвонить: “Я не можу встати, у нас нема чого їсти, у мене сильні болі...” Кажу: “Таню, я не можу зараз”. Ні, приїдь”.

Їду, молимось. Їй ніби краще, а назавтра те ж саме. Думаю: скільки ж це буде? Ну що ця жінка так зв’язала мене, чого вона маніпулює мною, – не поїду більше! Але ж їду таки знову. Вигребеш весь цей перегній, випреш ганчір’я, приберешся, постелиш чисте... У мене страху не було. Кажу Тетяні: «Ти молися, а я піду». Відчиняю замок, і з Господом у клітку...

Багато разів Сергій кидався мене бити. Один раз дуже боляче дістав: взяла його за руку, щоб помити, а він мене другою...  Як сатана підходив! І нащо воно тобі, він тебе калікою зробить... Але я сказала йому: ні, Господь – мій захисник, і я буду туди ходити.

Тетяні ставало все гірше. Розпачу не було, але серце матері боліло за сина: що з ним буде, як її не стане? Одного разу вона стала зі мною про це говорити: що дуже переживає, що не хоче, аби його здали в лікарню... І я зрозуміла: вона хоче передати Сергія мені. Я відмовилась. Не відчувала в собі такої сили, щоб узяти на себе цей тягар. Одна справа допомагати, а інша – взяти повну відповідальність. Та у мене ж своя біда яка! Спитала, чи є у них родичі. Родичі були, але ніхто не схотів такого “подарунку”.

Очевидно, вона вже про ці свої справи десь розповідала, бо тут зчинилося таке... Наїхало кореспондентів, прикотило телебачення, з’явилася меддопомога із психіатричної лікарні. Я збагнула все, аж коли прочитала статтю в газеті: «Сектанти посадили людину в клітку, у матері “криша поїхала”, фанатики не відпускають психічнохворого на лікування» і так далі в тому ж дусі.

А суть така: пронюхали, що хазяйка безнадійно хвора, отже, можна прибрати до рук квартиру, відправивши божевільного у психушку. Дійшло до того, що почали ламати двері. Ми підсунули до дверей диван, забарикадувалися. Ті відступили, слава Богу.

Коли покидали сили, я думала: ну а що, якби тобі така проблема, якби це твій син отак? Господь був із нами весь час, без Бога не витримала б, я це точно знаю. Пам’ятаю, трапилась така пригода: заклинило замка на дверях у Сергія. Що ми не робили! Приходили брати, крутили, вертіли, кажуть, нічого не вдієш, треба брати пилку. Тоді я у простоті підійшла, поклала обидві руки на той замок і сказала: «Господи, ми нічого без тебе не можемо...» Помолилась, і замок відімкнувся. Після того Тетяна остаточно впевнилась, що я роблю не від себе, що зі мною Бог.

Допомагала потрошку церква. Коли треба було викупати Сергія, приходили брати з чоловічого реабілітаційного центру. На той час, коли Тетяна вже лежала, Сергій змінився досить сильно. Ми з нею дуже багато молилися за нього, але найголовніше – любов. Ми покривали все, ми не збирали зла, ми прощали одна одній, ми трималися так, щоб не було до Сергія ані краплі відрази.

Він почав мінятися, але коли Тетяна померла, його все ж госпіталізували”.

Народився Сергій в інтелігентній сім’ї, батько – журналіст, мати – вчителька. Він був здібний хлопець, і батьки мріяли зробити з нього дипломата. Але сталася несподівана біда: коли йому було дванадцять років, його збила на вулиці машина. Одужав швидко, ніяких особливих ушкоджень не лишилося, але душевна травма, очевидно, сталася дуже велика: хлопець майже не міг говорити. Загальноосвітню школу довелося залишити, перевели в спецінтернат, що його він успішно закінчив і отримав повноцінний атестат зрілості. Але далі вчитися не довелося. У хлопця щорік, то більше псувався характер. Сергій зробився злий, нервовий, все йому було не так. Кидався, бувало, на бабусю та на матір з кулаками, жбурляв речі у вікна. Траплялося, що сусіди й міліцію викликали.

Став чути якісь голоси. Одного разу, очевидно йому було так наказано тим голосом, вистрибнув у вікно з другого поверху. Поламав собі ногу, кістка зрослася, але одна нога стала дещо коротша. Це була ще одна велика психічна травма.

Тетяна, мати Сергія, людина вольова й енергійна,  вирішила за будь-яку ціну витягти сина  з прірви. У неї побували які тільки є знахарі, чаклуни, цілителі, потім з однією знайомою, у якої з сином була подібна проблема, об’їздили на її авто всі можливі монастирі, відвідали всіх “старців”. Перепробувала все, що тільки знайшли. Полегшення приходило на короткий час, а потім усе поверталося ще в більшій силі. Сергій втратив залишки усвідомлення себе як людини і вже не розумів що робить. Під час нападів кидався на людей, рвав на собі одяг, бив посуд і все, що потрапляло під руки. Після чергової госпіталізації повернувся додому без усіх передніх зубів. Тетяна, надивившись на порядки у психлікарні, прийняла остаточне рішення. Сказала собі: все, туди лише через мій труп. Після цього і з’явилися ті грати.

Отож, поставила в одній кімнаті на двері та на вікно прути з арматури, повісила замок. Через віконце, як у тюрмі, подавала йому їсти. Він обріс волоссям немов звір, одяг на собі порвав на дрібні шматочки, ходив під себе або тут же на підлогу. Помити його, поголити, або хоча б просто вигребти той смердючий мотлох, що на ньому він спав, не було жодної можливості. Сильний чоловік, він міг просто покалічити матір. Смородом пройнялося все: речі, одяг, стіни. Від Тетяни сахалися люди. Життя було нестерпне, покращень – ніяких, але вона продовжувала боротьбу за сина.

“Ти кажеш: випробування, страждання... Я так не розглядаю своє життя. Я просто живу... І те, що трапляється на шляху, Бог мені допомагає долати. Адже у кожного своє, і що мені там дивитися на когось. Я знаю, що Бог мене любить, тож веде так, як треба. І я знаю: те що я роблю, воно від Бога. Господь мені сказав ще на початку: Я тебе звільнюю для Мого служіння. І я залишила роботу, пішла в групу милосердя, нашу церковну, стала там працювати, доглядаючи старушок. Господь привернув до них моє серце, і тепер я навіть не уявляю, як би могла їх залишити. Це ж не те служіння, що тільки, - приніс, відніс, прибрав. Скількох по молитвах ми витягли, можна сказати, з того світу, скількох відновили до життя.... Проходить час, і ти бачиш, що тебе не просто ждуть для якихось послуг, – тебе люблять. Це не заміниш нічим.

Інколи думаю: можливо, Господь дав мені Сергія, цих бабусь ще й для того, аби я в постійних напружених клопотах хоч трохи відволікалася від власної страшної біди. Син мій “коловся”... По натурі я трудоголик, робила на одній роботі, на другій, старалася, щоб у домі все було, щоб діти ні в чому не знали відмови. Він закінчив школу й поступив у морське училище – туди де хотів, отримав прекрасну професію, вона наразі дуже потрібна й добре оплачувана, але... Ось так воно вийшло. Очевидно, Бог так допустив, як написано в апостола Павла: всіх замкнув Господь у непослух, аби помилувати всіх.

На самому початку свого християнського шляху я отримала таке одкровення —. Бог сказав: “Я вибрав тебе від утроби матері твоєї”. Мене з п’яти років навчили молитися, але пішло інше життя. Тож я заробляла гроші, все йшло на лікування сина, потім – на передачі йому в зону, я сподівалася, що ми разом здобудемо перемогу, але одного разу дивлячись телевізор, я дізналася, що наркоманія практично не піддається лікуванню.

На той час дочка моя навчалася в технікумі, в шістнадцять років прийняла Господа, вступила в завіт. Слухняна, привітна, з відкритим серцем дитина. Звичайно ж, у вірі вона була ще немовля. Не пізнала ще Бога по-справжньому, і тут – кохання. А він – наркоман. І сатана їй вклав у серце таку думку, що вона його врятує лише тоді, коли вони будуть у цьому разом.

Недовго це тривало.... Потім вона мені сказала: “За рік я пройшла пекло на землі...” За цей час здоров’я її повністю було зруйновано.

Стався такий випадок: вона пішла з дому, я її довго не бачила, а коли сина посадили, вона повернулася. То було вже істинне покаяння. Вона кинулась мені на шию, благала її простити. Я відчувала, що каяття її не надовго, бо вона надто глибоко увійшла в цю пітьму, – лише тимчасове просвітлення. І прийшла мені тоді в голову несподівана й страшна думка: що вибереш для дочки – ще деякий час життя в цьому кошмарі і потім погибель для її душі, чи... інше, але душа буде спасенна? Я відігнала цю думку, вже здогадуючись, що очікує моє дитя.

Це й для мене було пекло. Віта зі своєю бідою накотилася як би другою хвилею страждань. Після сина. Він провів мене через усі пекельні кола. Не буду про це розповідати, хто має таке горе, той знає... Що я тільки не робила! Я й водила його по лікарях, я й виганяла його з дому, бо він втратив усяку совість, всякий сором. Виносив із хати все, що потрапляло під руку...  Кажу йому – не приходь, а він приповзе вночі, сидить у коридорі, шкрябає у двері, – надворі зима... Чоловік каже: “Навіщо ти впустила?”  Але ж як я могла інакше! 

У мене траплялися такі депресії, були такі головні болі від цих проблем, що не хотілося жити. Я вже й план собі склала: Віточку чоловік доведе, поки вона стане доросла, а ми з сином, оскільки виходу нема з цього кошмару, станемо на підвіконні, візьмемося за руки, і з восьмого поверху вниз... 

Я потім уже, коли по-справжньому прийшла до Бога, зрозуміла, що це дух. Цей дух переслідував мене давно, й не тільки мене: чимало моїх родичів померли не своєю смертю. Я чоловікові відкритим текстом про це казала, – він плакав: ні, ні! Синові казала: “Синок, я більше не можу жити в цьому кошмарі. Давай зробимо над собою останнє зусилля і будемо вільні”.

І ось невдовзі я вмикаю телевізор, і там іде передача. Якась церква розповідає про наркоманів. Як вони звільнюються, як повертаються до повноцінного життя. Я записала все, що потрібно. Ще півроку тривало наше домашнє пекло, поки ми відважились і пішли разом із сином туди. Коли мене вислухали, то сказали: “Мамочко, вам самій треба покаятись і прийняти Ісуса...” Сатана ще підкидав сумніви: як так, це ж інша віра, ти хочеш зрадити віру батьків і тому подібне... Але я вже знала, що Бог знайшов мене.

Я жадібно стала читати Євангеліє, мала прекрасні бесіди з Господом. Він охрестив мене Духом Святим просто, коли я займалася у ванні пранням.

Здавалося, ось воно, нарешті настало полегшення. Але ж ні! Довелося пройти всі ступені відторгнення: діти віддалилися ще раніше, чоловік зібрався подавити на розлучення, казав: “Знайдеш собі кращого, знайдеш віруючого”. Дуже важко було в ці початкові роки, але було й інше: перша любов. Я молилася не те що годинами, я могла молитися всю ніч, до ранку могла говорити з Богом. Я бігала на всі семінари, на всі служіння, вчилася на курсах. Бог мене втішав. Він мене підкріплював, Він мені відкривав, що зі мною буде. Інколи мені просто не вірилось, але тепер воно все збувається.

У мене було таке дерзновіння, що коли я молилася за сина, то він прибігав переляканий: “Мамо, ти так не молися, бо там у нас все летить шкереберть!” Той захворів, той вивернув на себе каструлю з гарячим варевом. Так Господь давав мені підтвердження, що молитва діє, і я молилася ще дужче”.

Кореспондент

Якщо дивитися з боку, по-житейському, то Галі поталанило з чоловіком. Спокійний, поступливий, вірний. Була в нього одна слабкість – випивав, але то все не настільки, щоб зруйнувати сім’ю. Зовні нічим не вирізнявся: невисокий на зріст, худорлявий, – такий собі звичайний як усі. Чому обрала саме його, хоча кращих претендентів на її руку не бракувало? «Я люблю, коли люблять мене...» – якось зізналася Галина, і це було цілком зрозуміло: дістанься їй у чоловіки людина сильна, вольова, хтозна, як би воно склалося, бо такі жінки звикли самі бути господарями своєї долі. А любов, як не крути, розслаблює, ставить тебе в залежність. Віталій же був слухняний і готовий жити заради свого кумира. «Він служив мені, – скаже Галя, коли чоловіка вже не буде, – і я старалася це цінувати. Тішу себе тим, що завдяки мені, він мав у житті те, чого не має більшість людей на світі: він мав велику й самовіддану любов на все життя». «А як же ти?» Слава Богу, це запитання не зірвалося з моїх уст. Я отримав відповідь пізніше, не від Галі, а після деяких роздумів і спостережень, коли відкрилася  головна риса характеру цієї жінки.

Віталій з дитинства пізнав, що таке відторгнення. Був він у своєї матері, як кажуть нагуляний, і прізвисько «байстрюк» причепилося до нього із самого малечку. Вітчим його не любив, у сім’ї постійно виникали скандали, часто з тяжкими бійками. Сусіди, споглядаючи за ними, зітхали в бік Віталика: хороший хлопець, шкода його. Оженився рано, аби скоріше залишить цей вертеп, та шлюб виявися невдалий. Отож, Галя, дізнавшись про це все, пройнялася глибоким співчуттям.

Ми досить спрощено інколи розуміємо, що то є любов, маючи на увазі під цим гарячу пристрасть, закоханість, самозабуття. У давнину люди  казали, дивлячись на якусь пару: «Він її жаліє...», і то означало – любить.

Здатність до глибокого співчуття  стала тою міцною ниткою, що на неї нанизалися найголовніші події її життя.

Сестра Галина

«Сергій був у лікарні. Ми зробили в його квартирі ремонт, зняли грати. Я все намагалася його забрати, – лікарі не віддавали. Потім Бог благословив, помінялося там керівництво, і ми привезли його додому. Деякий час він жив сам, під замком у своїй квартирі, ми з однією сестрою чергували там. Лікарі, звичайно, теж чимало зробили, – то ж було, він жахався людей, білого простирадла лякався. Навчили його ходити на унітаз, купатися, – я дякую їм за це, але було й інше. «Конячі» дози таблеток, що йому там давали, викликали страшенну алергію. Все тіло покрилося ранами й неймовірно свербіло, рани почали гнити. Ніякі мазі не допомагали, і я почала лікувати його народними методами. Робила йому соляні ванни, прикладала капустяне листя. Через деякий час тіло очистилось.

Приходили до нас деякі брати з інших церков, ніби маючи духовну силу, казали: треба виганяти демонів. Я нічого проти не мала: ось, беріть ключ і ганяйте хоч до ранку. Ганяли, та нічого не мінялося, але любов, хоч і не відразу, хоч дуже малими дозами, а таки точила цей граніт. І я це розумію. Навіть у казці дитячій є мудрість: каже яблунька: «Обкопай мене, полий, тоді дам тобі яблучок»; каже піч: «Підремонтуй мене, замаж на мені шпарки, тоді дам тобі пиріжечків». Так і в духовних справах. Що хворому потрібно? Поголи його, прибери за ним, приготуй йому їсти, приємне слово йому скажи. Щоб отримати щось у духовному плані, треба вкласти. Якщо не вкладеш конкретних справ своєї любові, наслідків не буде. 

Чоловік мені інколи докоряв: ти фанатичка, треба знайти хорошу роботу, це не робота – доглядати старих, і далі в тому ж дусі. Але я сказала Богові: «Господи, Ти поставив мене на цей труд, Ти мені сказав, щоб я все для цього залишила, то Ти забезпеч мене». І Бог забезпечував.

Брати та сестри у церкві мої діла не дуже-то вітали, в основному, таке ставлення було: ну що ж, узяла – то твоя справа. Чоловік заробляв небагато, і всі ці гроші йшли в зону на передачі синові. До старих іти – теж не підеш з порожніми руками. Я, звичайно, підробляла де могла, металася між своїми дітьми, між своїми підопічними, часом як би втрачаючи усвідомлення, де я і що я.

Коли подзвонили, що Віта померла в поліклініці на прийомі у лікаря, я цього не прийняла. Я сказала: «Господи, не може цього бути! Якщо й померла, то Ти воскресиш її! Я вірю! Я вірю, що ти повернеш її!» У мене знайомий у морзі, подзвонила: «Не розрізайте її, я буду молитися, Бог її воскресить!» Упала тут на кухні перед Богом, але Бог показав: в домі вінки. Потім трохи опам’яталася, зібрала в руки всю свою волю і сказала: «Сатана, ти сліз моїх не побачиш. Я знаю, моє дитя з Господом. Ти не діждешся моєї слабкості». Витримала це все, так що люди дивувалися. А вже потім... Сатана почав підступати з самоосудом: от якби ти заховала ті наркотики, от якби зробила, як радила Тетяна: «Зачини в хаті! Надінь наручники, не пусти!» Але я сказала: «Господи, якщо така є Твоя воля, нехай так буде. Що треба понести, я понесу». Може, допустила помилку?

Віти немає. Мене втішає тільки те, що вона пішла до Ісуса. Пішла назавжди, але здається – десь просто поїхала надовго, може в інше місто й ось-ось повернеться... Ліфт увечері загуркоче, я здригаюся. Я завжди чула, коли їде саме вона... Таке материнське відчуття. І це не даремно, адже ми скоро, дуже скоро будемо знову разом”. 

Кореспондент

Сказав Господь: люблячим Мене все сприяє на благо. Всі ми знаємо ці слова, от тільки де взяти сили, щоб відкрити для них заціпеніле в болісній спазмі серце... Можливо, треба, щоб хтось і допоміг. Але тільки Господь по-справжньому може нас втішити й підняти, коли ми впали під ношею свого хреста.

Тетяна, якщо судити по-людському, просто не мала права вмирати. Вона жила лише сином і для сина, і тут – треба кинути його напризволяще. Вона щойно стала християнкою, почала по-справжньому укріплятися у вірі, побачила перші відповіді на молитви, отримала надію. І все це обірвалося на самому початку її справжнього успіху, коли ось-ось мали з’явитися перші плоди. Але не  з’явилися, не встигли.  Так нам, людям, здається. А чи встояла б вона у своїй  слабенькій ще вірі, хто з нас те знає?

Галя добре розуміла, та власне, знала від Бога, що дочка, не будучи надто сильною особистістю, не зберегла б свого спасіння, і тому Господь забрав її вчасно. І то було всім їм, і Вікторії в тому числі, на добро. Галя знала це, розумом, але серце материнське знало інше і не хотіло миритися з утратою.  Вона знала, що Бог вибрав її для Себе, але хотіла земного щастя. Вона знала, що не повинно бути в нас ідолів, але діти були її кумиром. Вона любила достаток і красу... Все це повинно було перемолотись, перемішатись... Перемолотися разом із живими кістками, перемішатися з кров’ю, з шаленим небажанням плоті іти на хрест.  Повинно було згоріти у вогні страждань і звільнити душу.

Пригадую її слова: «Господь вибрав мене від утроби матері». Знаю дуже небагато людей, які чули у своєму житті щось подібне. Деякі з них стали відомі і навіть знамениті, деякі ж нічим особливим не вирізняються серед нас. Ходять на зібрання, працюють, виховують дітей. Але ж Бог сказав ті слова не даремно, слово Його не буває порожнім. І ми не знаємо, що діється в душах цих людей, який вони проходять шлях, що їм доводиться переживати. Вони й самі можуть до часу не знати, до якої особливої місії готує їх Господь, і можливо, з болем у серці часто питають себе: «Ну чому в мене не як у всіх людей? Чому не маю я того, що іншим дістається легко й без особливого напруження? Чому в мене стільки бід та невдач?»

Віталій довго не приймав водне хрещення, все не міг наважитись... Але, слава Богу, таки зробив цей крок.

Сестра Галина

“Я сильно ослабла.  Все так навалилося... Через деякий час зрозуміла, що просто йду в ад. Образа, осуд, непрощення... При моєму такому активному житті серед людей, все ж не було людини, якій би я могла відкрити своє серце, виплакати свої жалі, звільнитися від своїх душевних страждань. Чоловік ніби й покаявся, ходив зі мною до церкви, але Бога в його серці не було – я це бачила. У мене почалася страшна депресія.  Молилася: «Господи, дай співчуття моєму чоловікові, Ти бачиш, що я вже заплуталась у цих лабіринтах...» І ось одного разу, – ми їхали в неділю на богослужіння, якраз було напередодні Нового року, говорили, що там купити, як бути з Сергієм, і чоловік мій каже: «Знаєш, тобі важко, я бачу. Давай заберемо Сергія до себе». На той час дочки вже не було, син теж у колонії відбував, так що одну кімнату мали вільну. Я у відповідь залилася слізьми: «Боже, Ти так швидко мене почув...»

Забрали ми його до себе... А проблеми ж лишилися. Як найде на нього цей дух... То з-під себе вигребе та хрестів на стінах понаставляє, то голий по квартирі бігає... Одного разу зачинився у ванній, побив там усе.  Скільки раз шибки розліталися, посуд... 

Все одно я дякую Богові. Дякую за чоловіка, йому було значно важче ніж мені проявляти безмежне терпіння, але він терпів, — знаю, заради мене, хоч, бувало, сильно підступав до нього лукавий. Ото інколи начитається в газетах, що такі як Сергій часом витворяють, і починає на мене натискати: треба здавати, треба здавати. А то інше: давай пороблю замки, давай поставлю на дверях запори. Але я сказала: «Ні! Ангели оберігають наш дім, і ніхто нас не зачепить». Двері відчинені, Сергій ходить, він може цілу ніч ходити, а ми спимо спокійно. Потім звикли, і жодного разу нічого не сталося.

Господь мені ясно сказав: його буде звільнено. Процес покращення йде дуже поволі, і я тепер розумію чому. Господь працює над усіма нами, над кожним, ми кожний по-своєму до чогось прив’язані – більшою або меншою мірою, один — до роботи, другий – до дітей, третій іще до чогось, і Господь кожного хоче звільнити.

Віталій прийняв Бога по-справжньому вже коли лежав хворий. Коли він захворів, я знала, що це не проста хвороба, і була готова. Перед кінцем Бог настільки сокрушив його серце, що я просто не впізнавала свого чоловіка. Люди знають, як при такій хворобі – мучиться хворий, мучяться його домашні, але я з ним нічого цього не знала. «Будь ласка, дякую, все добре, нічого... все гаразд...» – іншого я від нього не чула. 

Він просив у Бога: «Дай мені, Господи, таку привілегію – умерти на ногах». Останні півтора місяці він нічого не їв, тільки пив воду. Страшна спрага була в нього, все горіло всередині. Принесу йому води, – «Дякую, мамочко, все добре, спасибі, іди роби своє...» Йшов з радістю, йшов у повній свідомості. Я сказала: «Господи, Ти бачиш, що я в суєті, то Ти затримай мене, щоб я була при ньому в той день». І вранці Бог показав – сьогодні. Я не знала тільки в який час. Ще попросила Володю: «Як прийде Ісус, махнеш мені рукою». І він помахав, відвернувся й пішов...

Я зрозуміла по-справжньому, як він був мені потрібен, лише тоді, коли його не стало. Старалася не впадати у розпач. Просто, настрій був такий: жалість якась до себе... Син до того ж... Я на нього надіялась. З цим одруженням його, – я думала, не так воно все буде, але що ж...  Доводиться відривати від серця найдорожче. Розумію, що треба стояти твердо, що не треба плакат, але...»

Кореспондент

Сльози – то нічого... Сльози – то добре. Сльози гоять душевні рани. Я не перебивав сестру, вона говорила. Вже й диктофон вимкнувся, – щось там у ньому скінчилося, врешті, я просто забув за нього. Слухаючи Галю, я помічав за собою, як поступово змінюється в мені її образ, перетворюючись із такого собі звичайного, як у всіх нас, в дещо інше. Господь його лише окреслив контуром, зняв, як кажуть скульптори, перший зайвий матеріал. «Гляньте на скелю, з якої ви витесані, на виритий колодязь, з якого ви постали», – промовляє до нас Господь словами пророка Ісаї. Ми думаємо, що колодязь, яма, то є наше минуле дохристиянське життя. Це вірно, але то не все. Глибока темна вирва то є і наші життєві обставини, де ми до часу перебуваємо  як необроблений дикий матеріал, звідки Господь виламує нас – з болем і муками, щоб почати над нами справжню Свою роботу.

Їх небагато між нами, витесаних із граніту потужним Божим інструментом Духа Його. У сяйві їхніх хрестів  сильно блякне світіння нашого “Я”, наші «великі» досягнення й духовні завоювання.  Перед їхнім подвигом нам стає якось незручно за самих себе, незручно за той час, що його ми так часто кидали просто на вітер, тоді коли ці, непомітні, нічим гучним особливо не обласкані, несли свої хрести, обливаючись потом, слізьми, а то і кров’ю, не думаючи ні про винагороди, ні про майбутню славу. Їм було просто не до цих думок. Несли, намагаючись нікому не показувати своїх страждань, нікому не бути тягарем, нікому не бути докором, та навіть навпаки – ще когось підтримати й комусь послужити опорою у важкий час. І вже пронесли таки чималу відстань, піднялись таки височенько, нам же, благословенним від Бога миром, спокоєм і достатком, можливо, лише починати цей шлях. Кому буде дано, звичайно, кого Бог вибрав, кого побачив спроможним і гідним Свого хреста.

Я бачив, як із не надто красивих і привабливих обставин цього дуже й дуже нелегкого життя, виростає прекрасний образ великої віри.

Ось іще один із тих зовні непоказних, але по-справжньому великих кроків цієї віри. Відчувши, що Сергієві треба бувати межи людьми, – це були б для нього хороші душевні ліки, вона почала виводити його в місто. Я зустрічав їх обох на недільних богослужіннях, у церковному офісі, на молитовних зібраннях. Він ходив за нею слідком, куди б вона не йшла: її біда і радість, її поразки й успіхи, власне, її духовний плід у плоті. І цього треба було досягнути! Кілька разів губився в метро, раз його привела додому міліція, іншого разу прийшов сам, пішки з другого кінця міста, майже через добу. Бувало й до людей чіплявся, але все обійшлося, адже Господь супроводжував їх завжди.

Пригадую великих мужів Божих Мисаха, Седраха й Авденаго. Коли їх в’язали, тягли до розжареної печі, це були просто  єврейські хлопці, які проявили неприпустимий непослух. І справедливо, як думали глядачі навколо, їх буде покарано. Але вийшли вони з вогненної купелі вже іншими, хоч зовні нічого в них не змінилось, вийшли носіями великої слави Божої. «Цар Навуходоносор усім народам, племенам і язикам, що живуть по всій землі: «Нехай ваш мир буде великий! Сподобалось мені оповістити вам про знаки й чудеса, які вчинив наді мною найвищий Бог. Які ж великі Його знаки! Які ж могутні Його чуда! Царство Його – царство вічне, і влада Його – від роду й до роду!» Це проголошує володар найбільшої у світі імперії, надзвичайно сильний і жорстокий правитель.  Що з ним сталося, з язичником, який щойно погрожував страшною смертю всім, хто не поклониться його поганським богам? Він побачив через трьох юнаків ні з чим незрівнянну славу Творця неба і землі.

Сьогодні ми, християни, обходимося без кам’яних печей. Ось вона піч, отут на затишній і охайній кухоньці, і жертва її сидить за столом задумливо й зосереджено помішуючи в чашці давно захололий чай. Вона і тут, поряд зі мною, вона і там, у мареві нестерпного вогню поряд із постаттю подібною до Сина Божого. Світло її хреста освітило сьогодні мене, освітить, можливо, і ще когось, щоб ми мали змогу правильно оцінити свої успіхи, зрозуміти, яку вагу вони мають в очах Божих, і що є для Нього по-справжньому цінне.

Знаю: піду я, вона збере свої розтривожені думки, струсить із душі негадане розслаблення почуттів, повернеться у свій звичний стан і піде займатися по господарству. Он бабця вже двічі зазирала на кухню – щось, мабуть, хоче, Сергій надто голосно ввімкнув телевізор, але, слава Богу, обоє терплять, хоч час вечері вже минув давненько. Завтра буде те ж саме й післязавтра теж, – але все не даремно, все на добро – тут на землі і там, на небі, де воно складається дрібними перлинками й крихтами золота, перемитого, переплавленого, очищеного у вогні. Складається у великий нетлінний скарб вічності.

 

 

Кореспондент
Віктор Котовський

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.