na rozdorizhiДругий день я в лікарні. Поруч з моїм ліжком лежить молода жіночка, віком десь близько тридцяти. Вона вся жовта як лимон, навіть зіниці в очах жовті. Їй нещодавно зробили операцію на жовчному міхурі. Раз по раз медсестра змащує їй шов і замінює пов’язку. Але рана не гоїться, почалося нагноєння. Олена просить мене, щоб я допомогла їй підвестися й сісти. Я допомагаю. Вже 12-та ночі… Жінка просить сісти біля неї  й починає розповідати свою сумну історію.

Олена з чоловіком та їхній п’ятирічний син жили в Києві. Вона працювала вихователькою в дитячому садку, чоловік – лісник, працював у лісі.  Жили скромно. Якось відчула біль у печінці, звернулася в поліклініку. Два тижні була на обслідуванні, і їй сказали, що треба видаляти жовчний міхур, бо там утворилися камені. Є такі клініки, де жовчний не видаляють, а лише звільняють від каменів. Олена знайшла цю лікарню, й там сказали, що таку операцію вони роблять, але це коштує дорого, й назвали суму. Жінка повернулася й пішла. Де взяти такі гроші? 

Вдома на Вінниччині жила її стара мати, яка тримала корову. Можна було її продати, але то була б лише невелика частина вартості операції. Олена вирішила їхати з хлопчиком до мами, залишити його у неї, а самій поїхати до Вінниці, сподіваючись, що там, можливо, така операція коштуватиме менше.  Подзвонила до матері, й та сказала, щоб дала звістку, коли їх зустрічати. Село їхнє досить глухе, від вінницької траси десь за вісім кілометрів, і треба добиратися далі якось своїм ходом.

І ось вони удвох із хлопчиком їдуть. Доїхали до розвилки, вийшли посеред поля. П’ята вечора, в такий час тут ніхто вже не їздить. Відкрила сумку за мобілкою, подзвонити мамі, – мобілки немає. Очевидно, забула вдома. Робити нічого, треба йти. Взяла важкеньку сумку з речами сина, малого – за руку й пішли. Пройшовши метрів із двадцять, Олена відчула сильний біль під ребрами, шкіра в одну мить стала жовта. Таке стається, коли камінь пробиває жовчний міхур. Вона опустилася на сумку, сльози залили обличчя. «Я відчувала, що можу тут померти, – розповідає. – За себе не думала, думала за дитину, як воно саме вночі залишиться посеред степу?». Хлопчик витирав їй сльози і просив, щоб не плакала. Потім нагадав їй слова, що їх вона казала, сідаючи в автобус: «Боженьку, допоможи нам, якщо Ти є, не залиш нас». Вони просили Бога удвох. Як казала Олена, по цій дорозі після обіду вже ніхто не їздить, а ввечері й поготів.  Та ось диво: щойно вони помолилися, десь хвилин через п’ять з’явилася машина, взяла їх і завезла у саме село.

Там мати викликала «швидку», так дочка опинилася в районній лікарні. Хірург оглянув жінку й сказав: «У Вінницю вас відправляти не будемо, я сам роблю такі операції, все буде добре». Він зробив операцію безоплатно, але стару корову все-таки довелося продати, ті кілька тисяч пішли на ліки.

Слухаючи розповідь Олени, я пакала й раділа за велику милість Божу. «Тепер, Олю, слухаючи вас, я зрозуміла, – сказала жінка, – що Бог є живий і чує нас. Це Він мене врятував від загибелі». Вона попросила помолитися за неї. Стояла глибока ніч, а я славила Його, дякувала Йому й просила за спасіння цієї душі, за зцілення її тіла. Торкнулася її шва й відчула, як Божа сила зійшла на рану.

Наступного дня їй усього три рази зробили перев’язку, потім – два, потім один раз. Дуже швидко рана присохла, перестала гноїтися й зарубцювалася. Густа жовтизна з обличчя жінки зійшла й ми побачили вродливу, сповнену життя молодицю. Я знаю, що вона тепер буде молитися, буде шукати споріднені душі у зібранні Його святих.

Слава нашому Господеві, Який діє в нас і через нас. Він і далі продовжує змінювати душі й долі різних людей, і любить так, як ніхто ніколи нас не любив.

 

 

 

Ольга Сокіл
с. Лопатинці,
Вінницька обл.